Український степ і бабак

  Степова зона – приблизно 40% земельУкраїни – майже повністю перетворена на ріллю. Окрім як у кількох заповідниках, цілина трапляється лише поодинокими клаптиками, де купчаться сотні унікальних видів рослин і тварин. Однак навіть ці невеличкі природні анклави найближчим часом можуть зникнути.

Неозорий простір, сповнений п’янких пахощів, тиша, що розчиняється в гудінні бджіл та дзвінкому щебеті пташок. Ще декілька століть тому український степ був безкраїм, і в ньому можна було пропасти безслідно. Тепер це навряд комусь вдасться. Жодна природна зона в Україні не зазнала від рук людини таких нищівних для себе перетворень. “Колись земля тут постійно змінювала свій рослинний покрив, демонструючи усе неймовірне різнобарв’я свого гардеробу, – описує степ кандидат географічних наук Володимир Гетьман, – А тоді до неї прийшли з плугом аграрії – роздягли й вбрали в уніформу”.
Нагадати, наскільки величним і розкішним у своєму різнотрав’ї було дике поле, допомагають класики. “Степ щодалі, то прекрасніший…”, – починається епізод, в якому Тарас Бульба – герой однойменної повісті Миколи Гоголя разом із синами їде на Січ: день за днем – кругом тільки висока трава.
Сьогодні дві третини незайманої ще в епоху козацтва території – сільськогосподарська земля. Її активне освоєння почалося з середини позаминулого століття “пшеничною гарячкою”, коли вирощування цієї зернової культури стало культом. Це принесло Україні звання головної житниці Європи, але й назавжди змінило її ландшафт. Чорноземи розорювали, щедро насичували хімічними добривами – все, аби якнайшвидше отримати якнайбільший врожай. Це виснажило ґрунт, зробило менш стійким. Забруднений важкими металами та радіонуклідами, він втрачає свою первинну структуру – гумус, багатство, накопичене впродовж тисячоліть, якого поменшало вдвічі.
Зараз над степами нависла нова загроза – глобальні зміни клімату, які збільшують небезпеку посух. За словами Олександра Іващенка, члена Національної академії аграрних наук, середня річна температура постійно підвищується, зменшується кількість опадів – і, відповідно, запасів вологи. “Степи півдня України – Херсонської й Запорізької областей та Криму потерпають від все сильнішої посухи. Умови, як у Африканській напівпустелі Калахарі”, – зазначає він.
За даними Державного агентства земельних ресурсів, щонайменше 54% земель перетворено на ріллю. Та незважаючи на стрімке зменшення площі степів, в Україні немає державних програм для його підтримки, аналогічних програмам збереження лісів. Чиновники розглядають дике поле здебільшого як місце під забудову, ведення сільского господарства або заліснення. “Чимало хто уявляє, що степ – якась велетенська порожнеча, яку неодмінно треба освоїти”, – в цьому бачить найбільшу проблему еколог Олексій Василюк, лідер ініціативної групи, що бореться за збереження степів.
Але степ – це теж ліс, тільки догори ногами, – жартують вчені. Характерні для нього рослини, аби пережити нестачу вологи, більшою мірою розростаються під землею, утворюючи дернину. Вона затримує сніг та воду і захищає навколишнє середовище від заморозків і пилових бур, а ще це пенати для сили-силенної ґрунтових безхребетних.
Наразі останній притулок степової екосистеми в Україні – території непридатні для обробки – невеликі за площею яри, балки, схили, а також заплави річок. Від того, чи залишаться вони у їхньому первозданному вигляді, залежить доля третини видів, занесених до Червоної книги. Адже 159 з 543 тварин та 276 з 826 рослин – степові види, які не можуть існувати деінде.

Серед найбільш вразливих мешканців степу – змії. Герпетолог Андрій Тупіков вже кілька років досліджує на сході країни стан популяції полоза візерункового. Свою сумну прописку у категорії “ті, що вимирають” цей вид здобув не в останню чергу через людську жорстокість. Дослідник скаржиться, що в період з квітня по жовтень постійно знаходить на дорозі по кілька десятків розчавлених плазунів. У розпачі він нерідко звертався до мешканців прилеглих населених пунктів: “Ви знаєте марки автомобілів, напоїв, які купуєте. Чому ж не можете вивчити два види зміїв, які можуть становити хоч якусь загрозу?”. Полоз візерунковий до них не належить і через свою нечисленність видається ще більш беззахисним.
Інший типовий представник степової фауни бабак натерпівся через мисливців. В степу його легко впізнати за пронизливим свистом. Він стримить насторожі коло своєї нори, здалеку нагадуючи половецьку бабу. Бабак є надзвичайно цінним елементом степового біоценозу, адже вирішує не лише своє “квартирне питання”, а й багатьох інших видів. Простора нора бабака до вподоби і їжакові вухатому, й плазунам. Навіть перелітний огар влаштовує в ньому виводкові гнізда. Проте в багатьох фермерів, біля угідь яких з необережності селиться бабак, до тваринки – жодних сентиментів. Його знищують за легке та тепле хутро, а також унікальні лікувальні властивості жиру.
Заповідник “Стрільцівський степ”, що на Луганщині, був створений, щоб не дати популяції бабака зійти нанівець. Але обмеживши доступ худоби до території, де мешкає ця тваринка, на думку професора і доктора біологічних наук Віктора Токарського, їй зробили ведмежу послугу: “Це занадто суворий режим”. Вчений каже, що копитні виконують вкрай важливу роль у степу й навпаки допомагають травоїдним – окрім бабака, ще й ховрашкам та великому тушканчику: там, де вони проходять, навесні степ цвіте рясніше, і гризуни забезпечені поживним харчем протягом усього літа.
Зараз зайвий рослинний покрив в степових заповідниках або викошують, або випалюють. А колись поросль витоптували та виїдали незмірні стада тарпанів, сайгаків, куланів і турів, які проносились тут. “Саме з втратою цих ратичних ми втратили подобу степу”, – впевнений Олександр Зіненко, співробітник музею природи Харківського національного університету ім. В.Каразіна. Ратичних, мовляв, людина зобов’язана повернути до степу. І бажано, аби це були види більш подібні до питомих, аби не тупцяли на одному місці, як табуни свійських тварин.
З огляду на це, у Великий Чапельський Під – впадину в заповіднику “Асканія-Нова” – завезли на початку минулого століття нащадка дикого монгольського скакуна – коня Пржевальського. Свою маленьку історію успіху має і “Єланецький степ” – єдиний степовий заповідник на Правобережжі України, створений 1996 року, щоб повернути природну флору на трансформовані ділянки. Він став домом для 17 американських бізонів, а нещодавно там з’явився на світ 18-й.
Незважаючи на незаперечну цінність степових зон для України, захищати їх складно, адже степ не має ані офіційного статусу як зональний тип ландшафту, ані навіть юридичного визначення. Це заважає переводити його неушкоджені залишки у природно-заповідний фонд. “Через рельєф, непридатний для обробки, їм часто навішують тавро деградованих земель”, – стверджує Ярослав Мовчан, голова Національного екологічного центру і зазначає, що такою лексикою, як правило, користуються лісові господарства, щоб мати привід ці землі засадити лісом. Адже вони зобов’язані збільшити площу лісів з 15 до 20% відповідно до державної програми “Ліси України на 2010 – 2015 рр.”. Близько 40% від усіх наданих під лісорозведення в степовій зоні земель, за інформацією Українського науково-дослідного інституту лісового господарства та агролісомеліорації ім. Г.Висоцького, – пасовиська. А це території, на яких якраз таки можна було б відроджувати степ.
Проте не всі дотримуються такої думки. “Якщо є територія, яку можна зайняти лісом, варто це зробити”, – вважає Михайло Попков, головний редактор сайту “Український лісовод” і колишній начальник Науково-інформаційного центру лісоуправління. Він переконаний, що ліс, – незамінний елемент ландшафту, бо одночасно виконує багато корисних функцій, як то робить клімат більш сприятливим для людини, стає на заваді шквальним вітрам, до того ж він – важливе джерело сировини. За його словами, лісоводи, котрі працюють в степу, часто скаржаться, що в цих місцях дерева погано приживаються і ліс “огидний природі”. “Виходить, що тисячі українських лісоводів приречені на сізіфову працю й змушені відповідати за невдачі, яких не уникнути”, – наголошує він.
Вчені не бачать в цій ситуації нічого дивного, адже штучно висаджені дерева – це переважно інтродуценти, чужорідні види, переміщені за межі свого ареалу. “Інтродуценти можуть нанести більше шкоди, ніж принести користі, бо поводяться агресивно”, – розповідає ботанік Марина Кривохижа, демонструючи згарище, де перед пожежею посадили білу акацію. Дерево походить з Північної Америки і не пристосоване до посушливого клімату українського степу, але не маніриться перед видами-сусідами, – пускає густі кореневі пагони й розростається тепер у вигляді чагарників. І у рослин-аборигенів поблизу шансів на виживання катма.
Раніше держава мала усі необхідні механізми, щоб виводити з обігу дійсно деградовану ріллю. Тепер, коли є приватна власність, будь-яка спроба вилучити уражені ерозією поля у їхніх користувачів приречена на провал. “А саме там мали б постати ґрунтозахисні лісові насадження, а не на останніх залишках степу”, – підкреслює активіст Олексій Василюк.
Де бути лісу, нині визначають місцеві державні адміністрації. Хоч жодна з них не має власних фахівців з біорізноманіття. За словами екологів, ці установи також не звертались до інститутів зоології та ботаніки Національної академії наук із проханням провести експертизу ділянок,

які можуть потребувати захисту.
У Міністерстві екології та природних ресурсів запевняють, що не допустять безпідставного заліснення там, де зростають або мешкають об’єкти Червоної книги. Принаймні в майбутньому.
Підсумки ж попереднього десятиліття продемонстрували, що захистити степ не може навіть статус природоохоронної території. Серед доволі резонансних прецедентів – справа п’ятирічної давнини щодо степового схилу заказника “Заплава річки Чингул” у Токмацькому районі на Запоріжжі. Представники лісового господарства розорали 12 гектарів, де нараховують 34 червонокнижні види. Це також одне з небагатьох місць на планеті, де ще можна зустріти рідкісну цимбохазму дніпровську.
На ріллю лісники перетворили у 2009 році і 50 гектарів відділення Луганського заповідника “Трьохізбенський степ”, що суттєво зменшило природну цінність, задля якої його створювали.
Значно більш захищеним, принаймні у правовому полі, степ міг бути, якби мав свій Степовий кодекс та програму із формування степової екомережі, вважає еколог Ярослав Мовчан. На його думку, цими питаннями має опікувалася окрема установа – інститут степу. Аналогічний ось уже понад 15 років успішно функціонує в Оренбурзькій області при Уральському відділенні Академії наук Росії. Його працівники беруть участь у розробці екологічної стратегії розвитку регіону. Їхнє головне завдання – зробити землекористування менш шкідливим для довкілля.
“Приблизно третина українського степу для балансу має бути природним ландшафтом”, – резюмує землезнавець Володимир Гетьман. Разом з тим він побоюється, що степ, як організм, вже майже позбавлений імунітету: “Він втратив механізм саморегуляції і потребує делікатного втручання з боку науковців. Фактично вони мають стати для нього лікарями”.
Просто облишити землю як є, і чекати, доки вона постане з ріллі доведеться дуже довго. Для цього не вистачить життя середньостатистичного українця, яке триває 72 роки.

Ярослава Куцай

Фото: Денис Кривий

Передрук з видання National Geographic, травень, 2013