Українська - сучасно і своєчасно! Проект Університету Грінченка

УКРАЇНСЬКІ СЛІДИ «АМЕРИКАНСЬКОЇ МРІЇ»

Ми часто чуємо: «американська мрія», але зрештою що це таке?

Хтось може уявляти собі ідеалізований образ американської родини, як на обкладинці глянцевого журналу: щаслива сім’я, великий красивий будинок із садом, фінансовий достаток, декілька машин, діти навчаються в хорошій школі. А дехто навпаки – розуміє, що «американська мрія» не має територіальних обмежень. Вона існує у свідомості людини, як стимул або надія, щоб змушувати себе рухатися, діяти після всіх невдач і зневіри з боку оточення. Тут спрацьовує такий принцип: якщо одні двері зачинилися, то обов’язково відкриються інші. «Американська мрія» – міф, вигаданий заможною кастою передусім американського суспільства, аби виправдати власний успіх в очах бідних, і дати їм шанс сподіватися на омріяне сходження соціальною тропою, незалежно від походження, віку, статті, раси, освіти, статусу в соціумі. Але насправді це може бути німецька, британська, японська, корейська, українська мрія. Вона залежить від людини, її настрою, внутрішніх  поривань, прагнень, талантів, фантазії, працелюбності, готовності переступити через провали й далі пробивати цегляні стіни. Лише сама особистість знає, на що спроможна, а нові перепони, як нестача певних знань, умінь можна подолати. Коли спортсмен стартує, він навряд чи зупиниться на півдорозі до фінішу, навіть якщо програє? А як же тоді здійснити цю «американську мрію», якщо життя нагадує чорну комедію? На таке запитання краще відповісти «живими» прикладами.

Родина Селзніків

Льюїс Селзнік, справжнє ім’я Лазар Железнік, народився у Ковенській губернії, та потім батьки переїхали до столиці України, коли він був ще дитиною. У 18 років молодий хлопець переїжджає до США, де американізує ім’я і прізвище. Так він стає Льюїсом Селзніком, який запустить кіноіндустрію на Північноамериканському континенті, що тільки-но зароджувалась.

Але спочатку Селзнік відкрив ювелірний магазин у Пітсбурзі (штат Пенсильванія). Згодом на тлі успіху в цьому місті, підприємець розгортає бізнес і в серці Америки – в Нью-Йорку. Але тоді його спіткав провал, і він збанкрутував. Льюїс Селзнік не опустив руки, і звертає увагу на іншу перспективну галузь – кіновиробництво. Природна підприємливість і комерційна жилка підказали правильний напрямок подальших дій. У 1914 р. заснував кінокомпанію World Film Company в Нью-Джерсі, залучивши до співпраці кінематографіста Сідні Олкотта (один із засновників Американської гільдії режисерів, сам із Канади) та французького режисера Моріса Турньора. Свою «американську мрію» він реалізував завдяки правильному ухваленню рішень, наполегливості та внутрішньому зацікавленню, а обрана сфера діяльності принесла йому публічне визнання та підняла на вищу соціальну планку.

І, нарешті, син – Льюїса Девід Селзнік, чиї роботи стали культурною спадщиною класичного кінематографу. Він успадкував від батька продюсерський запал, поєднавши його з хистом до написання сценаріїв. Девід створив такі відомі оскароносні кінострічки, як «Кінг Конг» (1933), «Манхеттенська мелодрама» (1934), «Зірка народилась» (1936), роман-епопею «Віднесені вітром» (1939), психологічний трилер «Ребекка» (1940). Це лише одна друга всього творчого й комерційно вдалого наробітку Девіда Селзніка. Уже на той момент, коли він перейшов із Paramount до RKO Pictures, ця компанія перебувала на межі банкрутства, і своєму виживанню в індустрії вона завдячує успішній роботі Селзніка над «Кінг Конгом». Касові збори фільму сягнули більше 2 млн. дол., що на 1933 р були шаленою сумою. У 1936 р. він створив свою кінокомпанію Selznick International, і в кооперації з Metro Goldwyn – Mayer випускає легендарну кіноепопею традиційного Голлівуду «Віднесені вітром». За неї Селзнік отримує першого Оскара, якому передувала трьохрічна праця над адаптацією роману, щоб студія та актори змогли детально оживити історію на екрані. А творче єство й розуміння, як розширювати бізнес-горизонти в цій формі мистецтва й розваг, підказало йому придивитися до британця Альфреда Хічкока. Він вже був знаним режисером, який відточував власний стиль. То ж Девід Селзнік, керуючись професійним інстинктом, переманив майстра саспенса до колиски американської кіноіндустрії. Так минуле століття заполонила стилістика тривожного стану невизначеності в кіно.

Ян Кум
Ян Кум народився в Києві, а мешкав у Фастові, що неподалік від Києва, і в 1992 році разом із мамою та бабусею емігрував у США.

Facebook віддав небачені для стартапів $19 млрд за розробку самоучки – програміста Яна Кума. Простий у використанні WhatsApp ознаменував великі втрати мобільним операторам, але для його засновника став квитком до «україно – американської мрії». Ідея створити додаток, промайнула у нього в голові, коли зі слухавки почув голос боса (співзасновник Yahoo Девід Файло): «Якого біса! А ну швидко в офіс». Та в той момент він не міг відразу зірватися і поїхати. Довго терпіти робочу рутину Кум не зміг, і вирішує заснувати власний стартап. Він підключає до роботи друга Браяна Ектона, з яким колись разом працював у компанії Yahoo, і товариша Алекса Фішмана. У Tony Roma’s і Red Rock Café Фішман тестував пробні варіанти WhatsApp, а Кум записував усі дефекти, які потім виправляв. Одна за одною спроби провалювалися, він навіть подумував кинути справу. Ектон не дав йому опустити руки, і сказав потерпіти ще декілька місяців. І не даремно, бо вже у 2009 р. Ян Кум знову оновив сервіс, коли Apple запустила push – повідомлення. Додатки самі про себе нагадували, навіть якщо людина ними не користувалася, і він замислився: а якщо його додаток автоматично розсилатиме повідомлення про кожну зміну статусу користувача всім її контактам? Ян спостерігав, як друзі переписувалися через WhatsApp про все, що вони робили. Тут він зрозумів, що створив зручний месенждер, який дозволяє бути на зв’язку зранку до вечора за сотні тисяч кілометрів.

На той час лише BBM від компанії Research in Motion був безкоштовним месенджером, але працював не на всіх смартфонах. Та додаток Яна Кума ставав усе популярнішим завдяки легкій реєстрації за номером телефону, адаптованістю ще й до старих моделей смартфонів і безкоштовним обміном будь-якими формами повідомлень через мережу. У 2009 р. відкриває власну стартап-компанію WhatsApp Inc., а всіма організаційними питаннями займається венчурний інвестор Джим Гетці зі Sequoia Capital. Спочатку Гетц вклав $8 млн з фонду, а вже у 2013 р. – $50 млн, коли кількість користувачів перевищила понад 200 млн. А загальна вартість самої компанії склала… $1,5 млрд. А у 2014 р. лише один підпис у непримітній будівлі, колись ще North County Social Services, змусив заговорити про українця всюди. Раніше в цьому місці він отримував соціальну допомогу і там же став мільярдером.

Ольга Куриленко

Ольга Куриленко вибудувала свій шлях до акторства виснажливою роботою моделлю. У 16 років Ольга їде з України в Париж, щоб взяти участь у своєму першому показі. Підліток рано входить у доросле життя: батьки далеко, а в чужій країні знає лише модельного агента. Гламурний світ дуже жорстокий, там діють закони дикої природи й теорія Дарвіна. Хоча закони виживання зміщуються в соціальну площину, тобто набувають рис соціального дарвінізму. Іншим словом, це вигризання свого місця під сонцем найсильнішими і найадаптованішими. Саме вигризання, бо модельний бізнес – важка школа життя. І от юна дівчина опиняється один на один зі страхами, невпевненістю, жорсткими вимогами, фізичним, моральним і психологічним виснаженням в незвичному для неї середовищі. А це все – зворотній бік досягнення «французької мрії». Успіх, слава, статки, просування соціальною ланкою – поверхня цієї мрії, яка приховує щоденну працю без відпочинку та ненормований робочий графік.

Ольга Куриленко знала, що другого шансу вже не буде, тому навчилась жити за іншими правилами, щоб бажання стали реальністю. Нині вона відома акторка, яка підкорила Голлівуд, і грає в фільмах іменитих європейських і американських режисерів. Серед них Марк Форстер, Терри Гілліам, Армандо Іаннуччі, Мартін Макдона та інші. Її офіційне визнання в кіно відбулося в той день, коли Рассел Кроу захотів бачити у кінострічці «Шукач води» українку Куриленко. Він зустрівся з нею, і запропонував зіграти будь-яку жіночу роль, яку вона відчує близькою для себе після прочитання сценарію. Тепер вона не бігає кастингами, а самі режисери пропонують їй втілити кінообрази. Вони не з розповідей знайомі з акторським талантом Ольги, підкреслюючи її природну харизматичність. Вона досягла «україно-французько-американської мрії» щоденною працею, самоосвітою, заточуванням здібностей, вмінь, і переборюючи тілесно-емоційне знесилення. Вона черпає задоволення від того, чим займається, тому, що кожна наступна роль – новий виклик, досвід і пізнання.

Марина Шнайдер,

студентка Інституту журналістики Університету Грінченка