Тріумф Української республіканської капели. 100 років успіху культурної дипломатії
Боротьба України за незалежність триває постійно і в різних сферах: інформаційній, культурній, дипломатичній, інших. Щоб глибинно розуміти природу речей, потрібно час від часу звертатись до історії, вивчати її й робити висновки. Розуміти силу всіх методів, які інколи бувають дієвіші за силові.
Українські події майже сторічної давнини актуальні, як ніколи.
Культурна промоція – ось чого потребує Україна, аби бути відомою у світі не завдяки недолугим правителям і корумпованій владній системі, а завдячуючи талановитій нації та надбанням нащадків. Тіна Пересунько, українська журналістка, культурний оглядач та дослідниця української дипломатії в ХХ сторіччі, створила цікаві матеріали про тріумф Української Республіканської Капели в світі, про що наше з нею інтерв’ю.
Ви досліджували закордонне відрядження Української РеспубліканськоїКапели 100 років тому. Й понині дискутується та аналізується тогочасна політика Симона Петлюри. Як ви вважаєте, чи було доречно новоствореній країні, яка ще не здобула світового визнання, у період війни на 3 фронти витрачати такі великі гроші (в перерахунку на сучасні кошти – близько 20 мільйонів доларів) на розвиток і просування культури, пісні? Чи було це ефективним?
Варто нагадати контекст подій, про які говоримо. Головною передумовою створення і відрядження за кордон Української Республіканської Капели була потреба державного визнання Української Народної Республіки на Паризькій мирній конференції, що розпочалась у січні 1919 року після завершення І світової війни. Україна у роки боротьби за незалежність 1917-1921 років мусила захищати кордони новоствореної держави не лише за допомогою війська, але й активної промоційної кампанії за кордоном з метою протидії тодішній російській пропаганді «єдиної і нєдєлімої Росії». Її речниками були прихильники відбудови Російської імперії, котрі так само, як і сьогоднішні речники «русского міра», маніпулювали громадською думкою світу, стверджуючи, що ніякого українського народу не існує, українська державність – це сепаратистський проект, failed-state, українська мова і культура є лише регіональним сентиментом великої російської культури (на жаль,і досі іноземці дивуються, коли чують, що існує окрема від російської – українська мова). А відтак єдина цивілізаційна сила на східних теренах Європи у боротьбі проти більшовицької навали, що сунула на Європу, – це «біла Росія» або «велика Польща» (обидва – ворожі до української самостійності проекти). Українці в умовах таких глобальних зовнішніх упереджень мусили воювати за незалежність і зброєю меча, і нотою дипломатії, зокрема, музичної,або ширше – культурної.
Симон Петлюра. Ініціатор культурної дипломатії УНР: створення і державного відрядження за кордон Української Республіканської Капели
Ставка на українську культуру і народну пісню, як речника української політики, була знахідкою тодішніх урядових еліт, які походили переважно з культурного середовища. Головнокомандуючийукраїнської армії і член Директорії УНРСимон Петлюра, що координував також культурну політику в державі, на початку січня 1919 року дав розпорядження створити Українську Республіканську Капелу. Він також потурбувався про законодавче та державне фінансове забезпечення українського відрядження до Парижу. Треба визнати, що не усі, гарантовані Законом УНР «Про створення Української Республіканської Капели» значні на той час державні кошти отримавукраїнський хор. Адже у лютому 1919 року, невдовзі після ухвалення Закону про це музичне турне, Київ було захоплено більшовиками. Державна казна, комунікації, логістика, український уряд – «висіли в повітрі», як писав у своєму щоденнику про ті часи диригент Капели Олександр Кошиць. Амбітне державне замовлення лягло на плечі адміністрації хору. Не всі дипломатичні місії і закордонні розпорядники державних коштів УНР справно виконували державний бюджет і розпорядження Директорії, тож часто Кошицеві доводилось «вибивати» кошти з бюрократичних кишень. Знаходились серед українських посольств і щедрі меценати, які в потрібний момент знаходили необхідні ресурси для продовження українського турне Європою. Цікаво, що після окупації УНР більшовицькими військами, українські співаки самі стали донорами державних потреб: маємо листи в українських архівах, в яких йдеться, що у 1923 році Капела висилала особисто Симону Петлюрі кошти зісвоїх концертів у США на розбудову української армії.
Українська Республіканська Капела (на той час мала назву – «Український Національний Хор». США, 1924 рік.
Не дивлячись на те, що українське військо і державність програли у тодішній нерівній боротьбі з опонентами української незалежності, українській культурі й пісні вдалось сформувати за кордоном цілу армію «фанатиків української самостійності», як писали про це очевидці і про що свідчать архівні документи: закордонна преса тих часів, чисельні відгуки творчої інтелігенції Заходу і політичних лідерів провідних держав світу. Фактично цьому культурно-дипломатичному проекту вдалось зробити те, що було не під силу інструментам офіційної дипломатії чи зброї – український «Щедрик» (коронний номер концертів Капели, який згодом став відомий як «Carollofthebells») переконав світ (який або не знав про українців, або ставився до нас упереджено і вороже) в тому, що українці не просто окрема від росіян нація, а справжня культурно-цивілізаційна потуга Європи, гідна визнання і підтримки.
Щоб не бути голослівною, надам кілька таких свідчень, що зберігаються в Центральному державному архіві органів вищої влади та управління України (таких задокументованих свідчень маємо кілька сотень): «Український хор не тільки досяг своєї поважної мети, давши докази античної цивілізації України, багатої національним фольклором, що підтверджує високу культуру народу, він дав більше – приклад надзвичайної досконалості» (Франція, «L’avenir», 21 січня 1921 року); «Український хор завітав до Берліну. Мета йогосвітовоїподорожі – здобутиморальнезавоювання для молодоїНародноїРеспубліки. Нас вінзавоюваввідразу» (Німеччина, «BerlinerZeitungamMittag», 29 квітня, 1920 року); «Мої всі симпатії на боці вашого народу» (Бельгія, королева Елізабет, 1920) «Українці дали нам не тільки красу, але й лекціюнаціональноїсамосвідомості» (Бельгія,«Devolksgazet», 19 січня 1920 року); «Вони даютьнайвищуатестаціюмузичнійкультуріУкраїни» (Швейцарія, «TagesAnzeiger», 23 жовтня 1919); «Хто пережив і відчувпрекрасніспівиУкраїнськоїРеспубліканської Капели, не може не полюбитиУкраїнивсієюдушею (Чехія,«Ukrajinskarepublikanskaкареlа», 1919); «Українці – перші, хто приїхав до нас не брати, а давати» (США, Сенатор, 1922);«У всьому тому почуваєтьсяокремийнаціональний дух, який не маєнічогоспільного з так званою «російськоюмузикою» (США, «TheMichiganDailyAnnArbor», 14 лютого 1923); «Перший раз в житті я шкодую, що у мене немаєдругої руки, і я не можу вам плескати»(Мексика, Президент АльвароОбрегон, 1922), «Цейлюдський гурт примусив нас дрижатипід час своїхконцертів і нагадав, що на цімБожімсвітііснуєнація, якійім’я Україна» (Бразилія,«Gazetadenoticias», 1923); «Ми вбачаємо в концертах українського хору елемент, якийспричиниться до піднесеннянашоївласноїмузичноїкультури» (Уругвай, «Elbienpublico»,1923); «Ціслов’янизаволодіютьмайбутнім» (США, «TheChicagoEveningPost», 1922).
Афіші концертів Української Республіканської Капели у Польщі й Франції
Український прорив російської інформаційної блокади шляхом пісенної дипломатії засвідчив високу конкурентоспроможність української культури – «м’якої сили» української політики. Недаремно після нейтралізації УНР окупаційна радянська владаусіляко знищувала пам’ять про світовий резонанс української культури і державності: Петлюру застрелено у Парижі 1926 року;автора «Щедрика» Миколу Леонтовича у 1921 році знищено російськими спецслужбами за «контрреволюційну діяльність»; Кошицеві, диригентові хору і головному українському культуртрегеру, заборонено повертатись в Україну.
Диригент Української Республіканської Капели Олександр Кошиць
Така ж політика запроваджувалась і щодо інших діячів української культури. Мова – пропредставників «розстріляного відродження», «бойчукізму», «шістдесятництва» тощо. За політичними статтями – як організаторів або учасників націоналістичних терористичних і контрреволюційних організацій – розстрілювали головних українських культуртрегерів – Михайла Бойчука, Леся Курбаса, Михайля Семенка, Миколу Зерова, Валер’яна Підмогильногота сотні інших. Якби вони свого часу не були ліквідовані російським тоталітарним режимом, який вбачав в українському незалежному мистецтві свого внутрішнього державного ворога, Україна стояла б сьогодні поруч європейських культурних націй.
Книжка Сергія Білоконя про знищену СРСР школу Михайла Бойчука; плакат до вшанування пам’яті «Розстріляного відродження»
Натомість світ сьогодні знає чомусь «російського» Гоголя, чомусь «російського» Довженка, чомусь «російського» Малевича, але з усіє впевненістю – «український» Чорнобиль, «українську» корупцію, «українського» Шевченка (але не того, якого б нам хотілось). Якщо говорити про сутоXXстоліття, то всі так звані «радянські» поети, актори, режисери, письменники, науковці, винахідники, розробники космічних і комп’ютерних технологічних інновацій, серед яких численна кількість українців – світ автоматично трактує як росіян. Те саме стосується нашої історичної та культурної спадщини у глибшому минулому – Артемій Ведель, Петро Чайковський, Дмитро Бортнянський, Микола Ге, чи той самий Гоголь, який за свідченням Євгена Маланюка записав себе під час перебування в європейському санаторії як «українець, замешканий у Москві» (між іншим, кожному варто перечитати першу редакцію його «Тараса Бульби», яку за наполяганням російського царя Гоголь переписав, – там і слова немає про «русского царя», а політичний центр твору становить ідея козаччини).
Отже, елітарна українська культура, яка забезпечила б добру репутацію будь-якій державі світу, була свого часу або знищена, або анексована Росією.Для «хутірної» жУкраїнизапроваджувалась політика «фольклортоталітаризму» – створення з українців периферійної, маргінальної, сільської нації (у той час як справжня народна культура нищилась з розкуркуленням і Голодомором). Внаслідок цього тривалий час нашою культурною політикою править «шароварщина». Про це детально пише у своїй книжці «Ave, Europa!» Оксана Пахльовська. І це треба усвідомлювати, коли ми піднімаємо питання нашого національного престижу в світі.
Тому свою пізнаваність у світімусимо створювати не лише в сучасних умовах протистояння російській агресії, але й відвойовувати нашу анексовану культурну спадщину – за допомогою історичних знань, їх модернізації та актуалізації у публічному і молодіжному просторі. Як слушно зауважує Оксана Забужко, «вся наша спадщина, свого часу затаврована в СРСР як «петлюрівська», й досі недоторкана». Приміром, будинок Миколи Леонтовича на Вінничині, який подарував світові «Щедрик» («Carollofthebells»), міг би стати меккою для музикантів різних куточків світу. Сьогодні ж він сиплеться через брак коштів і нерозуміння його економічного і культуротворчого потенціалу.
Будинок, де народився Микола Леонтович, с. Шершні на Вінничині
Чи багато дав Україні культурно-дипломатичний проект відрядження Української Республіканської Капели за кордон у тодішніх умовах військового та інформаційного протистояння Росії? Дав і дуже багато! Чи вдалось нам ці успіхи інструменталізувати і монетизувати на користь іміджу української держави і впевненості сучасного українського громадянина у конкурентному світі? Ні! Через втрату можливостей зробити це сто років тому внаслідок російської окупації. А сьогодні – через відсутність політичного йекономічного інтересу до української культурної й історичної спадщини. Незнання позитивних проектів минулого не дає нам вийти на позитивний державний курс. Хоча ці знання сьогодні є цінним джерелом для національної гідності, відчуття позитивної історичної спадковості, а значить – позитивної історичної перспективи.
Сьогодні в нашій країні, на жаль, теж скрутне економічне становище. Чи актуальні зараз подібні проекти, як ви вважаєте? І що найдієвіше для оцього визнання – музика, спорт, ще щось?
Якийсь час тому у мережі з’явився запис виконання оперної арії молодою українкою зі Львова Софією Чайкою на вулиці в італійському Римі. За цей час відео набрало вже більше 20 мільйонів переглядів і мільйони поширень в соцмережах. У коментарях іноземці дивуються: як такий талант може стояти на вулиці? «Якщо це не жарт професіоналки, то сюди мають прибути провідні оперні студії з належним фондом зарплати», – пишуть італійці.У будь-якій цивілізованій країні світу такий талант знайшов би належний запит і винагороду, а репутація держави на цьому лише б збагатилась. Але, на відміну від сучасних європейських держав, які бережуть свою позитивну історичну спадковість,сьогоднішній політикум відірваний від української культури. Про загрози відчуження української влади від національної культури писала у своїй чудовій книжці «Ave, Europa!» Оксана Пахльовська, передрікаючи ще у 2008 році, що Україна може розпрощатись з Європою («Ave» застосовується однаково для вітання і прощання), і цей курс залежить від зняття табу на українську історію та культуру.
Власне кажучи, найуспішнішими проектами української культурної репрезентації у світі є ті, хто ці табу успішно долає і намагається українській культурі надати актуального звучання. Серед найрезонансніших– проекти режисера Влада Троїцького, організатора Гогольфесту: гурти ДахаБраха, Дах Дотерс, театр Дах. Нещодавно зустріла у київському музеї туристку з Франції, котра зізналась, що полюбила Україну після того, як почула концерти гурту Дах Дотерс у Парижі – відтоді стала їх фанаткою, як і фанаткою України.
Популярний в Україні у Франції український гурт «DakhDaugthers»
Окремими впізнаваними проектами є перекладені на іноземні мови книги і лекції Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Андрія Куркова. Багато експонувалось за кордоном виставок, присвячених Майдану і українськомуволонтерському руху. Але їх популярність за кордоном не є заслугою державних інвестицій чи спеціальних урядових програм промоції української культури за кордоном. Лише участь України в пісенному конкурсі Євробачення фінансована з державного бюджету. Це кілька разів приносило Україні перемогу, культурне й інформаційне визнання, але це практика долучення України до вже існуючих проектів світу. Добре, хоч так. Сьогодні ж потрібно, аби українська держава генерувала власні проекти й міжнародні програми. На жаль, уряд не має жодної власної програми промоції української культури за кордоном, чи відповідних культурних центрів у світі в достатній кількості. На відміну від, приміром, Польщі, яка у 2008 році запровадила державну програму «промоції польської культури в світі», у 1999 році реформувала Польські Інститути й створила Інститут Адама Міцкевича – усе це фінансовані польським урядом програми й інституції. Українські репрезентативні проекти – це наразі ініціативи волонтерів і громадськості. Серед політиків ми сьогодні не маємо поціновувачів і меценатів українських культурних проектів. І хоча нещодавно конкурсна комісія призначила головою Українського культурного фонду, підпорядкованого Міністерству культури, дружину президента Марину Порошенко, це ще не гарантує якісні інвестиції в українські мистецькі проекти. Навпаки, громадськість побоюється, що це призведе до використання українських культурних надбань на користь політичних інтересів інституту президентства. Сто років тому тодішній глава української держави Симон Петлюра використав свій суспільний авторитет для інвестиції в українську культуру – сьогодні українську культуру можуть використати на користь суспільного авторитету глави держави. А хотілося б наслідування українського державницького досвіду доби УНР у відношенні культурної політики.
Так у світі склалось, що часто люди, відомі на весь світ, асоціюються в першу чергу з країною, звідки вони родом. Так, наприклад, Кріштіану Роналду- з Португалією, П’єр Рішар – з Францією, Адам Міцкевич – з Польщею. Хто з наших сучасників так пролунав на весь світ, що всі дізналися, що він з України? З ким у світі асоціюють Україну взагалі за весь час її існування?
Я тут відповім двома відгуками світової преси, які залишаються актуальними для нас і сьогодні: Брюссель (Бельгія), «Lanation Belge», 1920 рік: «Без сумніву це все відкриє багатьом націю, яка до війни губилася серед великої земної плями, що на картах Європи означала Росію. Ми ж нічого не знаємо ані про драматурга Лесю Українку, ані про письменників-повістярів Коцюбинського та Кобилянську, ані про поета Івана Франка, ані Петлюрівського тодішнього прем’єра Винниченка…». Запит світової громадськості сторічної давнини й досі актуальний, але тоді хоча б знали ці прізвища. Ще один відгук з Бразилії Journaldo Brazil», 1923 року: «Мелодії, що проходять крізь серце цих співаків, пронизують його тугою і переповнюють смутком і стражданнями, що від віків пригноблюють описану Міцкевичем Україну. Україну таких героїв, як хоробрий гетьман Мазепа, увіковічнений Байроном у безсмертному творі…». Чомусь зовнішній світ сто років тому зджерел світової класики знав, що Мазепа – це український герой. А українці аж до проголошення державної незалежності 1991 року мусили співати в унісон російській пропаганді анафему власному гетьману. «Мазепинці», «петлюрівці», «бандерівці»… – українці довше жили в атмосфері антикульту власних героїв. Тож нам треба мати терпіння, перш ніж ми повернемо собі втрачені позиції національної пам’яті і витворимо нових героїв, нові пізнавані обличчя України.
Сьогодні, як я вже відзначала, це переважно приватні й вузькі сегменти української культури. З публічних і відомих – це імена українського спорту: брати Клички, успіх яких профінансував скоріше зовнішній капітал, а не українська держава, Шевченко, Баюл… Хоча нас світ міг би асоціювати з такими іменами як ЕндіВорхол, Олександр Архипенко, Микола Гоголь, Петро Чайковський (- Петро Чайка як анонсував його на українському святі державної незалежності режисер Сергій Проскурня), Артемій Ведель, Дмитро Бортнянський, Олександр Довженко, Казимир Малевич та з багатьма іншими іменами української культури, науки і політики. Їм належить надати сьогодні українського звучання за допомогою музичних, музейних проектів, перформансів тощо.
Повертаючись саме до історії, існує думка, що все в історії циклічне. Те, що сталось колись, станеться знов за інших обставин. Чи погоджуєтесь ви з такою думкою? Можете назвати події в історії України, які вже повторювались або можуть повторитись знов? Аргументуйте.
Хочеться вірити, що рухаємось не по колу, а по спіралі – тобто повторювані події виходять на нову, вищу якість. Хоча іноді є відчуття, що стоїмо на місці. Як писала у своїй книзі «Записки українського самашедшого» Ліна Костенко, «у нас на кожну українську проблему можна лягти і заснути. Прокинутись через 100 років – а вона та сама». Питання дійсно в тому, чим наповнювати український «історичний процес», аби рухались вперед.
Мені здається, що є явні й видимі обставини нашої історії, які повторюються, мають гіркі уроки, і мусили б нас дечому навчити. Найпоказовішими є, звісно, українсько-російські стосунки. Переяславська рада 1654 рокупризвела до втрати Україною тодішньої Гетьманської держави і русифікації українців. У XXст. окупація Української Народної Республіки російськими більшовицькими військами і включення України до складу так званого СРСР – ще один транш дружніх задушливих обіймів. Курс кількох президентів незалежної України на братання з Росією знову призвів до розгоряння апетитів сусідньої держави, чому ми вже всі стали свідками. За цими стосунками стоїть величезна кількість – мільйони імен –українських громадян, яких було страчено, замордовано, дискредитовано лише за їхню проукраїнську позицію, за намагання збудувати для себе гідне і справедливе життя у складі імперій. Ми сьогодні пам’ятаємо й знаємо лише про Голодомор, репресії 30-х років, шестидесятників чи теперішніх політв’язнів і страчених через тортури українських військових та цивільних – українців, кримських татар (маємо пам’ятати про депортацію 200 тисяч кримських татар у 1944 році). А скільки постраждало і продовжує страждати від російського режиму інших народів, що входять в ореол Кремлівської політики упродовж уже кількох століть? Жоден український чи міжнародний суд ще не домігся покарання російського злочинного режиму за всі ці історичні злодіяння і не ставив публічно цього питання (окрім лише теперішніх військових злочинів). Це приблизно так, якби у 2018 році після всіх своїх злочинів гітлерівська Німеччина не мала Нюрнберзького кримінального і морального судилища і вже з новим поколінням авторитарного і поліційного політичного керівника продовжувала успішно тероризувати світ. Знаю, що український військовий з Харкова, що в кінці минулого року повернувся з ДНР-івського полону, є учасником кампанії «Нюрнберг-2», спрямованої на засудження комуністичного російського режиму.
У 2003 році колишній український президент Леонід Кучма видав книжку з промовистою назвою «Україна – не Росія». Книга була звернена до російського в Росії і проросійського в Україні читача, і мала на меті розтлумачити тим, хто думає, що український і російський народи нічим не відрізняються, зворотне. Але, навіть ставлячи собі таке справедливе завдання, автор (точніше авторський склад, оскільки відомо, що книгу підготувала група авторів) стверджує, що, пам’ятаючи про українські жертви російської політики,він не «ображається на історію», буцім-то вже «упокоїлись у могилах й праві й винувати», не «звинувачує Росію», бо це «вже не та Росія». На жаль, історія показала нам, що Росія лишилася такою ж. І якщо ми не будемо на неї «ображатись» і домагатись публічного покарання винних за скоєні злочини, ставлячи це питання на порядку денному української і світової політики – то історія для нас і для решти світу буде рухатись по колу.
І як вже журналіст, що реалізував себе, залиште, будь ласка, побажання для журналістів-початківців. Як знайти “свою” тему, про яку буде і цікаво писати, і читачам цікаво читати? Професійні поради, яких помилок не варто допускати, що варто спробувати для реалізації, як набути головних журналістських умінь?
На мою думку, хороший журналіст – це практик з громадянською позицією, небайдужий до суспільних проблем. Наприклад, я не сприймаю себе вузько, журналісткою. Мені болить культурна політика і культурна перспектива України, а для вирішення багатьох проблем в цій галузі сьогодні важливо про це писати, промотувати певні важливі рішення і знання. Тому журналістика – це радше супровідна функція ширшого покликання – громадянського. Негативно ставлюсь до спеціалізації і ремесла, позитивно – до стурбованості, небайдужості, поклику.
Інтерв’ю записав Влад Дунаєнко, студент 3 курсу Інституту журналістики КУБГ
