ТАРАС ШЕВЧЕНКО З УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ …

Сьогодні в нашому суспільстві величне свято – день народження нескоренного борця за долю України, співця національної долі, поета, художника, генія українського народу Тараса Шевченка.

Слово Кобзаря крізь століття вчить любити українську мову, рідну землю.

Ми сьогодні запитуємо в себе, що ж давало сил поетові Тарасу Шевченку не лише вижити, вистояти, але й любити?

Із 47 років, відведеного долею життя, Тарасу Шевченку довелося бути сиротою в чужому краю, де серце не хотіло співати. У поезії «На вічну пам’ять Котляревському» він напише:

А в рідному краю

Там сонце, там місяць ясніше сія,

Там з вітром могила в степу розмовляє,

Там не одинокий був би з нею й я.

(На вічну пам’ять Котляревському», 1838 р. С.-Петербург)

Тарас Шевченко не тільки володів історичною правдою, але й розпрозорював її, адже кожне прийдешнє молоде покоління має знати, що:

Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України! («До Основ’яненка»)

Тарас Шевченко подумки летів в Україну… . У поезії «Н. Маркевичу» він напише:

А Украйна!

А степи широкі!

Там повіє буйнесенький,

Як брат заговорить,

Там в широкім полі воля,

Там синєє море

Виграває, хвалить Бога,

Тугу розганяє,

Там могили з буйним вітром

В степу розмовляють,

Розмовляють сумуючи…

Згадки про славетне історичне минуле України, яке «не вернеться», характерні для багатьох ранніх поезій Кобзаря («До Основ’яненка», «Іван Підкова» та ін.), спонукають до вивчення історії свого народу:

Отака їх мова:

«Було колись ‒ минулося,

Не вернеться знову».

Полетів би, послухав би,

Заплакав би з ними.

Та ба, доля приборкала

Меж людьми чужими.

Почуттями чистої дитячої любові, щирої прихильності сповнені рядки відомої поеми «Мар’яна-черниця», присвячені Оксані Коваленко. Гірка правда про свою сирітську долю, щастя й талан перегукується з умінням не лише помічати й цінувати красу, але й інших навчити «очима, душею, серцем розмовлять». У своєї Оксани, першого кохання, а потім «чужої чорнобривої», Тарас запитує:

Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво ‒ твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь … (1841р. С.-Петербург)

Палка любов до України у Тараса Шевченка в рядках історичної правди («Розрита могила»). Сьогодні Кобзареве «тихосумне, богобоязливе слово» навчає любити «край милий». Це до нас, сучасників, звернені рядки, аби ми не допустили, щоб Дніпро висихав, розсипалися могили… .

Тарасові рядки Посланія є дороговказом і для нас, і прийдешніх поколінь (І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ *ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ:

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тільки

На чужому полі.

Маємо пам’ятати, що на рідній землі, у своєму краю, «В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля», бо

Нема на світі України,

Не шукаємо «добра святого», бо «Немає другого Дніпра …

У роки довготривалого ув’язнення Тараса Шевченка ніколи не полишали думи про батьківщину, поневолений український народ. Споглядаючи казахські степи, Тарас писав:

І на гору високую

Вихожу, дивлюся,

І згадую Україну,

І згадать боюся.

І там степи, і тут степи,

Та тут не такії,

Руді-руді, аж червоні,

А там голубії,

Зеленії, мережані

Нивами, ланами,

Високими могилами,

Темними лугами.

Про що мріяв Тарас Шевченко, якою бачив українську землю? Відповіді на ці питання шукаємо в «Кобзарі»:

Меж горами старий Дніпро,

Неначе в молоці дитина,

Красується, любується

На всю Україну.

А понад ним зеленіють

Широкії села,

А у селах у веселих

І люде веселі.

Прагнімо наблизити Шевченкові мрії до реалій нашого життя!

Валентина Заєць,

доцент кафедри української мови Інституту філології Університету Грінченка