Що робить озеро, якого вже нема

Ми вечеряємо з італійською сім’єю в їхній затишній віллі в містечку Авеццано в регіоні Абруццо за 85 кілометрів на Схід від Риму.

До десерту гостинна сім’я доєднує великий кошик з фруктами: яблуками, хурмою, грушами, ківі, виноградом. На них наклейки у вигляді зелено-біло-червоного кружельця (кольорів прапора Італії), де по центру, на білому фоні, написано: “100 % italiano».

Італійці люблять таке маркування. Як, власне, і в усьому світі за прив’язку – “Зроблено в Італії» – готові платити чималі гроші. Адже це – якість і «натурале», як кажуть італійці.

Я кладу тоненький і чимось схожий на цукрову пудру цукор до маленької чашки з кавою.

«Це наш, з регіону Абруццо», – реагують на мою зацікавленість господарі вілли і кивають на фрукти: вони також.

Джемма – господиня –з гордістю показує італійські консервовані продукти (деякі – магазинні, а деякі – й власноруч нею заготовлені). Серед них – зелені помідори, які вона вимочує в оцті під пресом, а потім додає туди часник, приправи і виходить неймовірно смачна річ для любителів кисленького, тобто для мене. Вражає і консистенція мармеладів: наприклад, суміш яблук та полуниці.

Навіть напрочуд смачні тістечка печуть із борошна, зробленого із тутешніх зернових.

«Усі продукти виросли тут, у цьому регіоні. Це все озеро Фучіно», – каже вона й  додає: «Його зараз немає».

Але так було не завжди. Тобто завжди тут було озеро Фучіно – друге за величиною в Італії (після Lago di Garda).Навіть назва місцевості – Альба Фученс – пов’язана із ранковою зорею, яка передувала сходженню над озером сонця.

Так було доти, доки марси – жителі цих земель – нарешті не осушили Фучіно в 19 столітті. Перетворивши звільнені від водойм землі в благодатний для аграрного сектору край. Це була одна з важливих перемог нащадків бога Марса, з якими навіть римляни воліти домовлятись.«У війні не можна виграти ані проти марсів, ані без них», – написано на в’їзді в місто Авеццано.

Чому італійці позбулися озера?

Відповідь проста як формула самовиживання: їм потрібні були продукти. Оскільки ця місцевість з обох боків омивається морями: з одного боку – Адріатичне море, з іншого – Середземне, то як такої потреби італійці в водоймах не мали, оскільки рибу й морепродукти діставали з морів. Тож і вирішили вони це озеро осушити, бо хотілося до риби ще щось їсти. Причому з цією ідеєю носився ще сам Гай Юлій Цезар. Але не встиг її реалізувати, бо його вбили, і всі ми пам’ятаємо знамениту фразу: «І ти, Брут?”.

Озера нема, але воно є. Живе в історіях, легендах, прислів’ях, народних мудростях італійців. Наприклад, щось неймовірно важке зробити – все одно, що перейти через замерзле озеро Фучіно, – кажуть тут.

А ось і одна з цікавих історій. У 1854 році герцог Алессандро Торлоніа домігся нарешті реалізації масштабного проекту з осушення Фучіно. Але з єдиною умовою: все, що знайде на дні озера, буде його. Італійці кажуть, що начебто нічого не знайшов, крім мулу, який і забезпечив родючість грунтам. Але хтозна? Принаймні, окрім осушених земель, знайшов ще й місце в історії завдячуючи не лише віллі Торлоніа в Римі з античними статуями, а й цьому, без перебільшення, масштабному проекту. А  в Італії з’явилось нове прислів’я, популярне й зараз: «Або озеро висушить Торлоніа, або Торлоніа висушить озеро», що означає: або – або (або програш – або перемога).

1875 року озеро осушили й італійці отримали 14 000 га родючих земель, які тепер можна бачити в долині з різних куточків Апеннінських гір.

А в деяких місцях можна спостерігати й такі звичні для нас при садибах городи, які італійці дбайливо обробляють.

Владіміро, господар вілли, показує величезну, гарно ілюстровану книгу про озеро, яку люблять тримати в своїх бібліотеках місцеві італійці. А потім із рвучкою рішучістю італійця каже: «Чого це дивитися у книзі? Треба це бачити вочевидь!»

А вочевидь все виглядає фантастично.

Небо, яке в регіоні Абруццо здатне перемішувати неймовірні кольори, лише підкреслює всю велич цієї людської трансформації.

Люди отримали їжу ціною втрати величезного озера. Здається, сама природа досі шукає відповідь на це непросте питання, а згущення вечірніх фарб на хмарах якось дивовижно утворює схожі на водойми острівці світла…

Схожі на водойму Фучіно, макети якого тепер можна бачити хіба що, наприклад, в Castello Piccolomini.

Фучіно – озеро, якого вже нема – дало можливість вирощувати зернові, картоплю, моркву, буряк, тютюн.

Тобто внесло свій помітний вклад і в те, що італійські продукти – одні з найякісніших у світі, а Італія стала одним із найкрупніших у світі виробників цитрусових, томатів, винограду, оливок.

Один із відомих людей регіону Абруццо – Маріо Панунці. В минулому він – політик, християнський демократ.

Народився в гірському містечку Сан Пеліно в Аппенінах, населення якого — близько 1800 людей.

Як і всі, хто живе тут, у місцях колишнього озера Фучіно, чутливий до агротеми. З аграрного сектору розпочинав свій шлях (працював на цукровому заводі Челано), досягнув у ньому й кар’єрних висот: був генеральним директором консорціуму Conaflor, який представляв інтереси найважливіших товариств та кооперативів в національному секторі садівництва з річним оборотом понад 250 мільйонів євро. Працює консультантом з аграрних питань і зараз, відійшовши від політики. Аграрний сектор та письменництво (Маріо в минулому – журналіст, а книги пише на місцевому діалекті, так званій мові санпелінезе) – його два великі сантименти.

— Що Ви знаєте про Україну? 

— Насправді небагато. Було б добре дізнатися про вас більше. Ми колись фінансували аграрну школу неподалік Києва. Це був успішний проект. Для нас Україна залишається великою житницею. Це дуже потужна агрокультурна зона. Дуже родюча земля. Мені здається, у вас можна було б вирощувати й квіти. Ті ж троянди, які ми імпортуємо переважно з Колумбії та Еквадору… Оскільки Абруццо — теж агрокультурний регіон, у нас багато точок перетину.

— Чому Ви написали книгу саме на діалекті свого регіону? 

— Моя книга орієнтована на моє покоління і старші. Адже молоді більше не говорять на діалекті, вони не розуміють термінології, не розуміють цінності маленьких скромних речей. І дуже прикро, тому що у нашого гірського регіону є багато унікальних звичаїв, це цілий культурний та історичний пласт.

…Я написав шість комедій, які поставили у місцевому театрі. Все на діалекті. Тому що він відображає дух минулої епохи. Абруццо колись був дуже бідним та ізольованим регіоном. Після того, як побудували транспортні сполучення, після появи телебачення (воно відіграло дуже важливу роль) цей регіон відкрився. 15-20 років — і ми змінилися до невпізнання.

– Про що Ви пишете комедії?

– Остання моя комедія була про землетрус. Це надзвичайно драматична подія, але я додав кілька кумедних епізодів. Я уявив, що через століття після землетрусу в Авеццано двоє хлопців, які бавилися в руїнах, випадково натрапили на тіла людей. Виявляється, ті не загинули, а просто спали. Через розрідження повітря вони пережили щось на зразок сплячки. Отже, вони прокинулися і пішли досліджувати сучасний світ. Але він їм зовсім не сподобався. Зрештою вони вирішили, що краще повернутися назад і поспати ще кілька століть.

— Який Ваш прогноз щодо розвитку італійської мови? 

— Раніше італійці говорили лише італійською. Сьогодні майже всі молоді добре знають, окрім італійської, англійську, французьку, німецьку. Ми відкритіші. І хочемо, аби інші теж пізнавали нашу багату спадщину. Італії є що дати світові. Так, носіїв італійської мови значно менше, ніж, скажімо, носіїв іспанської чи португальської. Але оскільки Італія ініціює багато міжнародних проектів за державні кошти, це дає стимул представникам інших країн вивчати нашу мову.

— Вісім років Ви були у журналістиці, а потім пішли у політику. Кажуть, дороги назад немає. Не шкодуєте про свій вибір? 

— Ні, як людина з бідної родини, я був вдячний долі за це везіння. Політика завжди видавалася мені по-справжньому серйозною справою. Настільки серйозною, що я став писати, аби якось себе розважити (сміється).

— Що б Ви порекомендували молодому поколінню політиків? 

— Коли я прийшов у політику, були тільки католики і комуністи. Зараз все значно складніше й заплутаніше. Порада: визначитися із цінностями, які вони обстоюють.

Ми бесідуємо з Маріо на різні теми…

За вікном блимають вогні італійського містечка, на місці якого колись було озеро, мужньо відвойоване марсами в природи. І ціною людських надзусиль перетворене на природну благодать.

За кілька днів я відлітаю додому. В країну, яку природа щедро нагородила своїми багатствами …

Тамара Куцай