Українська - сучасно і своєчасно! Проект Університету Грінченка

Шацькі озера: Мистецтво думати про нічого. Нотатки мандрівника.

Ідея поїздки на Шацькі озера, де я ще не була досі, виникла абсолютно спонтанно.

І ось я вже мчуся  дорогою Е373, так званою «варшавкою» (міжнародним сполученням із Польщею), нестереотипною українською дорогою, бо без ям і вибоїн.

«О, а як ви тут опинились?!» – здивовано оглядає мене й заляпаний грязюкою автомобіль колоритна сільська бабуся. Дія відбувається в одному з волинських сіл неподалік містечка Любомль. Почувши від Гугл-навігатора: «Ви прибули на місце призначення», я щойно зрозуміла, що прибула кудись не туди. Зліва був якийсь тин, справа – глухий тин, під колесами – дощові калюжі. А штучний інтелект ретирувався. І що ти будеш робити? Його не оштрафуєш, не відчитаєш гнівно, не забаниш, зрештою, не видалиш із друзів. Тобто весь арсенал сучасних методів боротьби з відстоюванням власної гідної позиції й покаранням негідної не спрацьовує.

Я тупцяла в калюжі, розуміючи, що в повороті направо з траси, як підказав мені Гугл, не було жодного сенсу. І тут бабуся його придумала! «Дитинко, от що я тобі скажу! Обходь свою машину завжди попереду, а не позаду! Усі обходять позаду, а ти – обходь попереду!» – щиро й втаємничено подарувала вона мені на прощання свій ексклюзивний лайфхак, перехрестивши на дорогу.

Хрести, урочисто обвішані обабіч доріг рушниками та стрічками – візитівка віруючої Волині. Їх ще називають хрестами-фігурами і вони, як кажуть знавці, багатофункціональні: освячують небезпечні місця, допомагають, оберігають, навіть магічну роль виконують.

«Я розповім, де вам зупинитись! Ви ж у фінансах не обмежені?» – якось моніторингово-прискіпливо зазираючи в очі, каже сорокарічний чоловік, зупинившись біля якого я питаю дорогу на озера. Може, він зупинявся біля хреста в очікуванні магії і тепер почав діяти? Хтозна.

«Ой, які в тебе пригоди!» – трохи заздрісно пише в месенджері знайома журналістка, нудьгуючи в київській квартирі. А я їй лише розповіла про навігатор, про дощ, про ТогоХтоЧекаєФінансовийДощ, зрештою, про бурю з грозою та блискавкою, яка знеструмила весь район від електроенергії, загорнувши його в мокру темряву і змусивши мене зупинитись на якійсь заправці у буремно-дощовий та майже непристосований до драйвінгу вечір.

Того першого вечора приїзду на озера я зрозуміла, чому Шацькі озера називаються Шацькими. Тут просто спокон віків шастало стільки людей, збираючись відпочити! Цілком ймовірно, спочатку вони й були – Шастцькі від «шастати», а потім назва спростилась до  Шацьких. Хоча, наприклад, найменування найбільшого серед озер цього водного комплексу – Світязь – вчені виводять від давньоісландського слова зі значенням «світло», інші – від литовського – «ранок». І це ще раз підтвердило мою жартівливу спонтанну теорію, що тут шастав хто завгодно. Бо чого б, питається, називати наше красиве тепле озеро людям з далекої океанічної холодної Ісландії, якщо б вони тут ніколи не бували? Тож перший висновок першого дня на Шацьких – відпочинок тут треба планувати заздалегідь, щоб потім туди – сюди не шастати, і booking.com, як кажуть,  на допомогу.

Загалом Шацьк – містечко в 5 хвилинах їзди від Світязю – отримало від мене того вечора номінацію «Місто без готелів». Бо тут – жодного готелю. Жодного! Звісно, ринок «прокльовується» приватними апартаментами, але щоб відшукати їх у знеструмленому дощовому місті, треба б бути знаним квестером. До того ж, як сказали місцеві жителі, тут також усе на вихідні заброньовано. Мене прихистив мотель у райцентрі Любомль за 30 – 40 кілометрів. Пристойний такий, з вікном на даху, в який заглядало темне небо і радісно залітали комарі. Ніби їм хтось по секрету повідомив , що сьогодні немає світла, отже, й «Раптор», завбачливо встромлений прибиральницею в розетку, не страшний.

А в наступні дні зрозуміла суть вислову «Море по коліна». Такі навички подарував Світязь. І не важливо, що це не море, а озеро. От ідеш ти по ньому, йдеш, йдеш… а тобі все по коліна. А потім – по пояс. А потім знову по коліна. Зате коли закінчується оця межа «по коліна», все стає дуже глибоким. Настільки, що навіть Азовське море за своєю глибочінню Світязь переплюнув. Недаремно ж озеро входить до списку 7 чудес України.

Загалом теплий приємний поліський клімат, красиві яскраві квіти, що цвітуть у лісі й на узбережжі і які годі зустріти в інших регіонах, сучасний сервіс (хоча є й місця і з ретросовком), унікальні чисті озера, лагідна чиста вода, сучасні й традиційні човни, нові катамарани із вмонтованими дитячими гірками – рай для дітей, приваблива комбінація лісів та водойм, шезлонги на пляжах, ціни вдвічі менші за київські – все спрацьовує на позитивні емоції, хороший настрій та перезавантаження.

Я навіть теорію походження слова «озеро» придумала. Це коли хтось, подібно до мене, після нічної мряки вийшов на світанку на берег і, озирнувшись довкола, вигукнув: «О, zero!». Натякаючи таким чином, що ця водойма схожа на коло, тобто на нуль. А нуль у цій історії виникає саме тому, що відпочинок на ньому якимось дивним чином має здатність «обнулити» усі переживання, тривоги, неприємності, негатив. І хтось хіба візьметься довести зворотнє, якщо й справді все, що не давало спокою досі, поставлене на паузу, тобто – на нуль?

Тут колоритно. Яхти на озері, роликові лижі на березі, підводи з кіньми в жовто-блакитних розмальовках, які частенько з’являються на дорогах… Вози зазвичай виконують дві функції, залежно від ситуації: місцевого транспорту  (а співвідношення доходів та цін на бензин уже давно відповіло на питання «чому?») та туристичного перевізника. Хто ці люди? Ті, хто ніколи на возі не катався, або ж невиправні любителі автентичності, які можуть, мені здається, безкінечно довго ходити озером по коліна, якщо це потрібно буде заради глечиків, прядок, коромисел і, звісно ж, воза.

Тобто Шацькі озера – це ще й магія поєднання, здавалося б, непоєднуваного. І хто б міг подумати, що настільки! Здавалося б, ну що може поєднувати екологічну поліцію, збір у 30 гривень, який я заплатила, в’їжджаючи у заповідник, в якому й розташовані озера, і оцей пиріжок із чорницею на березі Світязя, який мені пропонують купити двоє молодих людей? Але насправді безпосередній ланцюговий зв’язок прослідковується чітко й недвозначно. Ось монолог на підтвердження: “Пиріжків із чорницею цього року мало! Бо чорниця вимерзла. Бо ліси вирубані. Бо нема старих лісів, як колись, а молоді її не захищають. Бо ліси вирубують і вивозять, хоч і кажуть, що їх захищають і розчищають. Бо лише невелика частина старого лісу, якому 100 років, лишилась біля кордону. Царським лісом називається». Тож у мене ледь не царське задоволення: за 15 гривень на березі озера я їм великий пиріжок з чорницею, знайденою у «царському» лісі, і розумію, як мені пощастило.

…Виїжджаю назад до Києва уже в сонячний день. Погода вміє бути як поганою, так і хорошою. Небо настільки досконало розмальоване хмарами, що навіть шкода стає, що нема такої течії в живописі – «небоїстика». На доповнення чи противагу мариністиці.

У кав’ярні пара, яка вийшла з автомобіля з білоруськими номерами, голосно свариться російською. Дружина відчитує чоловіка за порушення правил дорожнього руху. «Тепер наш автомобіль поліцейські занесли у базу даних!», – білоруси майже ніколи не говорять білоруською.

А на заправці двоє поляків нервують, розмовляючи польською та сподіваючись, що їх ніхто не зрозуміє: «Їхати треба центральною дорогою. В жодному разі не звертати! Там поліція може перестріти! І що потім? Потім не відкрутишся!»

І от стоїш тепер і думаєш: а якщо все ж таки звернуть? І заблукають? Послухають, наприклад, підступного Гугл-навігатора, та потраплять на поліські незаконні бурштинові промисли, які неподалік? І що тоді? Діти, які безтурботно визирають, розсовуючи подушки на задньому сидінні машини, ніби візуалізують усю безглуздість подібного сценарію.

Шацькі озера – клондайк для вражень, контрастів, відкриттів. І, виявляється, не лище для лімнологів – дослідників озер…

Записала Тамара Куцай