Розстріляне Відродження. Григорій Косинка

«Не радiйте, офiцере, з моєї страти… Пам’ятайте: “Сотнi поляжуть, тисячi натомiсть стануть до боротьби…” (“Фавст”). Навіть не віриться, що за таке коротке життя можна було стільки встигнути. Починаючи з пастуха, чистильника чобіт, потім канцеляриста, Григорій Косинка встиг перепробувати багато професій, поки не був заарештований органами НКВС СРСР. Та навіть за такий нетривалий час, його ім`я встигло навіки закарбуватись у серця та історію українського народу.

Починав Григорій, як і багато інших українських письменників. Грамоти навчив дідусь, батько, що сам був неписьменним, привозив з міста книжки. У школу ходив в інше село.

Уже в 15 років через матеріальну скруту йому довелось виїхати в Київ на заробітки.  Спочатку чистив чоботи, а потім вдалось влаштуватись реєстратором до управи. Це дало змогу закінчити вечірні гімназійні курси, а пізніше навчатись у Київському інституті народної освіти. Останній він через брак коштів так і не закінчив, проте отримав більше – визнання серед київських письменників.

Григорій Стрілець (це було справжнім прізвищем письменника) почав виступати на літературних вечорах з власними творами. Потім став членом літературно-мистецької групи «Гроно», що виступала за оновлення мистецтва. Там він опублікував кілька своїх новел, а після розпаду групи випустив свою першу збірку «На золотих богів».  Це був 1922 рік. Збірка принесла чимале визнання, проте Косинка все одно був змушений працювати додатково. Одночасно в кількох виданнях трудився редактором, був відповідальним секретарем Всеукраїнського фотокіноуправління, сценаристом на Київській кінофабриці.

З 1923 письменник належав до об`єднання АСПИС, був директором Харківського і Київського радіокомітетів.

«Ти думаєш, я боюся? Ні. Мене охоплює жах… Адже це все — абсурд, ненормальність, розумієш? Я не бачу тут ідеї, жодної ідеї, крім голого розбою». За оповідання «Анархісти», що з`явилось у той же час, автора звинувачують у зв`зках з ворогами радянської влади, бо твір виражав протест проти насильницької більшовицької політики. Проте Косинка продовжує писати.

Зовсім скоро він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною. Вони оселяються в будинку на Володимирській вулиці, який стає осередком зібрань талановитих київських письменників, що об`єдналися в товариство «Ланка».

Автор публікує все нові й нові збірки: «В житах», «Політика», «Вибрані оповідання», але на початку 30-х років все різко змінюється. Його називають буржуазним націоналістом і цензура забороняє вихід нових творів.

Зліва направо:

Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич,

Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Тодось Осьмачка. 1925 рік

Тоді Косинка починає займатись перекладами. Він працює над романами Гоголя, пише сценарії до фільмів.

«Ми стаємо не інженерами, а міліціонерами людських душ», – говорить літератор на конференції письменників 1934 року у Харкові. За ту чергову  гостру промову, що не підходить владі, його скоро викрадають.

Дружина згадує, що провела з чоловіком останню суботу. Вони говорили про плани на наступний день, який так і не настав. Вірніше, настав, проте в кожного окремо. Після викрадення подружжя більше не бачилось.

Його, як і всіх, розстріляли в Жовтневому палаці. «Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши — прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити.» Саме це він написав у записці, що перед смертю встиг передати дружині.

Бюст Григорія Косинки на будинку по вулиці Володимирській

Як завжди, визнання приходить запізно. У 1957 році письменника посмертно реабілітували. Та цим вже нічого не повернути.

Попри все, ми отримали великий скарб, втілений у творах, новелах, оповіданнях.

«Перед нами обрії краси і руху… Творчість.

А так — ми страдники рідної землі. Безнадійні.

І протестує-гукає, Наталю, моя душа: до бою всі лиха, всі чорти!.. Я, я, я… Все — я!..» (“Мент”)

Наталія Іванко