ПОДОРОЖНІ МІНІАТЮРИ
ЙДУЧИ ВУЛИЦЕЮ
Дивно, але інколи уламки випадкових фраз промовистіші за довжелезні томи рефлексій і життєписань. Феноменальна здатність маленької фрази бути такою собі ДНК інформації.
«Чому ти до мене так ставишся?» – «А що ти зробила для того, аби до тебе ставились інакше?!» Це – чоловік і жінка років 35-ти. Вона – розгублена й розпачливо заламує руки. Він – худий, настовбурчений і театрально виставив вперед ліву ногу.
Людські негативні емоції схожі на порізи ножем. Простір довкола цієї пари наскрізь дірявий. Там, на небесах, коли їх парували, промазали. Відволіклись. Можливо, запускали новий пошуковик, може, дрімали, а, може, на арфі грали. Хто знає, що вони зрештою там роблять. І тепер пара сердиться й кричить.
«Понятно? Я прийшла і все зробила. Конєшно, було важко й ніхто не ожидав», – миловидна жіночка звітує в телефон про якусь свою важливу перемогу. Якщо той, хто її слухає, мовний сноб, то з кожним словом наповнюється рішучим прагненням боротися із суржиком. От встати й іти. А якщо ні, то він їй відповідає: «Конєшно, молодєц! А шо вони хотіли!» І їм добре вдвох. Мабуть. Тут немає точної відповіді.
«Сначала зайдьом до Галки, потом зайдьом в магАз», – це дві 18 – річні студентки. Мабуть, так – магАз – можна назвати те, куди приходиш, дивишся здивовано. І – йдеш. Бо не можеш щось особливо на стипендію купити. А якщо й її нема – то тут уже «магАз магАзович».
«Йома йо, какіє люді в городє!» – дорогу перегороджує компанія огрядних жіночок у віці, переважно з короткими стрижками. На їхніх жилетах написано: «Управляюча компанія». А далі ще щось написано, але це неможливо швидко прочитати, бо шрифт малий і взагалі немає в тому сенсу. Найбезглуздішого місця для промоції, здається, в світі не існує. Але оскільки зазвичай перемагає безглузде, то є й оцей напис. Жіночки матюкаються, щось з’ясовують і – нікуди не поспішають. Вони – ходяче випробовування терпінню тих, хто звик – «швидко, якісно й без зволікань». Е-е -е, сьогодні так не вийде.
«Обійми мене, обійми мене, обійми!» – у переході, наповненому квітами, з динаміка співає Вакарчук. Непогане місце: квіти, краса, почуття. Але тут раптово його перекрикує огрядна продавчиня, забігаючи наперед співакові. Ну тобто його пісні. Жести рук схожі на помахи крил великого птаха. Поодинокі чоловіки про всяк випадок інстинктивно кидаються у протилежний бік. Той випадок, про який частенько говорять на тренінгах психологи, закочуючи очі, здіймаючи вгору вказівний палець і багатозначно підсумовуючи : «Якщо чогось хочеться, відпустіть ситуацію!» Жіночка не відпускає.
А ці не говорять. Вони читають. Чи пишуть. Або роблять це одночасно. Смартфоноцентричні. При цьому продовжують кудись іти. А довкола – ями, навіть якщо тротуар у центрі міста. Там, у віртуалі, звітують, що все добре. Інколи потрапляння у яму в буквальному сенсі може відкрити очі на дійсність…
Уламки фраз – шматочки доль. Вони промовисті.
Текст: Тамара Куцай
Ілюстрація від Анастасия Настина
