«Початком мистецтва світу є театр», – Лесь Курбас
Національна культура не існує без театру, режисерів та акторів. Вони визначають мистецьке життя, виховують глядачів, дають простір для польоту ідей та поглядів. Де ще може людина переусвідомити дійсність, пережити досі незнані емоції, як не в храмі масок, за якими приховуються загадкові поводирі? Як Вергілій був провідником Данте в глибинах людської душі, тлінності матеріального буття, так і в театрі на кожного чекає прохід у паралельну дійсність, де разом співіснують краса та морок.
Період другої половини XIX – початку XX ст. – час, коли митці пішли на перекір царським заборонам і загорілися мрією створити власний “Глобус”. І ним став «Березіль», а Лесь Курбас – українським Шекспіром. Та перетворення аматорських труп на перші професійні театральні підмостки на теренах України розпочалися з легкої, але майстерної, руки Марка Кропивницького. Метр збурює увагу харків’ян і аристократів міста інсценізацією творів знаних літераторів, чиї персонажі відтворюють українські актори, які за 10 років увійдуть до Олімпу, куди потрапляють лише такі, як Панас Саксаганський, Соломія Крушельницька, Наталя Ужвій, Марія Заньковецька та ціла плеяда інших знавців своєї справи. Але шлях до визнання лише починається, і попереду Кропивницького, Курбаса, Старицького ще очікуватимуть нові випробовування на витримку та віру в силу мистецтва, що так потребували українці.
Тільки–но Марко Кропивницький створив трупу в Катеринославі, як Олександр II підписує Емський указ у німецькому містечку Бад – Емзі, у якому містився пункт про заборону на постановки українських п’єс та концертів, де звучатиме інакомовний репертуар. Майже 4 роки метру довелося витерпіти, щоб зібратися з силами, зважити на ризики і поставити «Назара Стодолю» Тараса Шевченка у 1882 р. І хоча ще у 1880 р. абзац про обмеження для україномовних вистав послабили, але небезпека ще нависала над Кропивницьким, як дамоклів меч. Цей спектакль став другим диханням для нього, щоб підняти розвиток українського театру на новий рівень.
Саме вистава «Назар Стодоля» ознаменувала наступну хвилю становлення театральнго мистецтва в Україні. До новоствореного колективу приєдналися брати Тобілевичі, Марія Садовська – Барілотті, Марія Заньковецька. Але для успішного прориву треба ще відшукати керівника під снасть такій групі важковаговиків, і ним став Михайло Старицький. Він запам’ятається на віки не лише як умілий художній керівник, який продав маєток, аби забезпечити усім необхідним акторів і запросити нові таланти – музикантів, співаків і, звісно ж, майстрів гри – але й як драматург, чиї твори насичені яскравими образами і фразами, що сповнені й легкою іронією, і гумором. «За двома зайцями» – це наочний приклад письменницького пера Старицького. Але трупа Кропивницького та Старицького раптово розпалася на дві частини, це сталося у 1885 р. Одніє групою керував сам Кропивницький, а іншою – Михайло Старицький. А вже у 1888 р. відбулося друге роздроблення, і Саксаганський отримує роль поводиря третьої творчої групи. На творчому підйомі масово виникають аматорські театри у провінціях та маленьких містечках по всій країні.
Та контроль з боку губернаторів і царських намісників не давав митцям розправити крила. Щоб глядач побачив нову виставу за мотивами українського твору, який підіймає гостросоціальну тематику, підносить ідею національної культури, демонструє колоритних персонажів, керівникам труп доводилося усіма правдами і неправдами ледь не вигризати дозвіл, або ризикувати. Тодішнє життя акторів було кочовим, бо в колективів не було ні приміщень, ні умов для роботи. І це виснажувало фізично та морально, адже зносити подібні тяготи спроможний не кожен. А тим більше перемагати в тому, і щоб вийти на сцену і продемонструвати в залі, що означає таке просте, однак таке важливе для актора – «Вірю».
Поки на сцену сходив Лесь Курбас, Кропивницький зі Старицьким започаткували два напрями в репертуарних експериментах. Автор «За двома зайцями» не міг примиритися, що образ українця в усіх асоціюється із недалеким п’яничкою, який ні читати, ні писати не вміє, а лягає спати та прокидається з думкою про горілку. Тому він у своїх водевілях виводить на перший план панів і ставить їх у смішні ситуації, аби показати егоїзм і душевну убогість тодішніх паничів і аристократів. А от Кропивницький, навпаки, хотів досягти максимальної реалістичності, психологічності образів і умов, у які герої потрапляють. Він вимагав від своїх акторів не показувати техніку гри, а перетворюватися у тих людей, яких вони зображають, змінювати їхні характери, як цього змушує саме життя.
І вже у 1918 р. розуміння театральних традицій, рамок перевертає засновник театру «Березіль», але на той момент поки «Молодий театр». Там Курбас, який в одній особі уособлював і актора, і драматурга, і постановника, і експериментатора та й не тільки, запустив модерну течію. Цей період вважається новою сторінкою в історії українського театру, яка досі ніким не перегорнута. Навіть європейські театральні митці, хоч і наслідують великого українця, але досі до кінця не розкрили секрети його гіпнотичного впливу на глядачів.
Марина Шнайдер
