Олександра Кабакова: Університет Грінченка став для нас домівкою на час війни
20 квітня світ відзначає день подяки волонтерам.
Офіційно вважається, що волонтерський рух бере початок з 20-х років минулого століття.
Після Першої світової війни, у Франції, під Страсбургом, було здійснено перший волонтерський проект. Молодь з німецького і французького кордонів разом відновлювала зруйновані війною будівлі. Потім цю благородну ініціативу підхопили інші. І волонтерський рух поширився світом. Через сто років ми в Україні стаємо свідками потужної хвилі міжнародного волонтерства. Так світ реагує на віроломне вторгнення Росії в незалежну Україну.
Наша співрозмовниця – Олександра Кабакова, студентка 3 курсу, Голова студентської ради Інституту філології https://www.facebook.com/grinchenkouniversity, волонтерка:
– Знаєте, колись я думала, що це просто така красива фраза: університет – наш другий дім! Адже нам так часто це говорили! – розповідає Саша – Але війна все змінила… І насправді, під час бомбардувань наш університет став не другим, а найпершим домом-фортецею для багатьох студентів. Та не тільки студентів, а й жителів навколишніх будинків. Я, наприклад, жила там разом із татом, мамою і сестрою! Справа в тому, що наш будинок – перший при в’їзді на Оболонь. Та ще у нас десятий поверх. Небезпечно з усіх міркувань. Тому як тільки почалися бомбардування, ми зібрали найнеобхідніші речі і прийшли в університет. І провели там в укритті шістнадцять (!) днів. Студенти, викладачі, батьки, родичі, сусіди – це і було відчуттям єдиного рідного дому, що нас береже!
Адміністрація університету робила все можливе, щоб ми почувалися в безпеці і якомога комфортніше. Нам привозили продукти, теплий одяг, пледи. Знаю: за цим стояла велика волонтерська робота. А ще дуже зворушливо було, коли приходили незнайомі люди і приносили нам в укриття фрукти, чай, печиво. Прочитали, що в бомбосховищі перебуває багато студентів. І приносили нам смаколики – як своїм дітям… Але й студенти не хотіли просто так сидіти і чекати… Спочатку почали збиратися в нашій улюбленій аудиторії 214, там під час навчання проходили у нас засідання студентської ради і студентського парламенту. Тепер ми тут обговорювали новини, радилися, планували свої подальші дії. Дуже хотілося бути корисним! Ми знали хлопців з нашого університету, що перебувають у лавах ЗСУ і Теробороні. Дуже хотілося їм допомагати! І закипіла робота!
Студентський парламент університету налагоджував зв’язки з теробороною, ЗСУ, волонтерами.
Ось лише деякі цифри:
185 697 грн. зібрали для закупівель в окремі підрозділи Територіальної оборони та ЗСУ.
104 025 грн. переведено для Збройних сил України;
77 647 грн. витрачено на закупівлю амуніції для наших героїв;
20 672 грн. — це благодійні внески наших студентів, випускників, викладачів та друзів Університету. Разом – сила!
Я дуже пишаюся, що у великих волонтерських справах допомоги армії є маленька часточка студентів-грінченківців!
Кожен на своєму місці наближає нашу перемогу! У зв’язку з воєнним станом, студенти-грінченківці знаходяться зараз в безпечних куточках України і за кордоном. Після поновлення навчання онлайн ми знову спілкуємося з усіма, навіть якщо один від одного дуже далеко! Італія, Німеччина, Польща, Ірландія, Португалія, Японія… Якось ніби світ наблизився у співчутті, бо скрізь сьогодні є українці! І скрізь є наші грінченківці! І хоча Європа надає нам небачену волонтерську допомогу, всі ми дуже чекаємо, коли можна буде повернутися додому.
На жаль, не у всіх в Україні тепер є власний дім… Як, наприклад, у моєї однокурсниці з Маріуполя… Недавно вона мені зізналася: все, що залишилося у мене від рідного дому – це мій рюкзак… Навіть невідомо чи вижили батьки… Бо зв’язку з Маріуполем нема…
В такі хвилини, я розумію, наскільки ми всі вразливі! Бо живемо в такий час, що будь-якої миті можемо все втратити.
Російський агресор не зупиняється ні перед чим. Разом з тим, на наших очах народжується небачений рух спротиву агресії, допомоги і підтримки ближнім.
Волонтерство – це безкорисливість, щедрість і жертовність. А ще в цей тривожний час, я роблю важливі особисті відкриття! Наприклад, усвідомила: як треба цінувати навіть найпростіші речі! І бути вдячною долі за це. І ділитися з іншими! У мене є дім, родина, друзі! Є улюблені предмети в університеті. Є улюблена викладачка Тетяна Ігорівна Вірченко, з якою ми ведемо довгі професійні розмови… Це дуже цінно для мене! Я щаслива, що обрала мовознавство як фах! Вбачаю у цьому великі перспективи. І гадаю: ми те покоління, що буде рухати вперед нашу рідну мову і літературу! От тільки би швидше закінчилася війна. Насправді, всі ми дуже скучили за рідними аудиторіями Університету Грінченка…
Записала Антоніна Палагнюк
