Олександр Архипенко: Хода у вічність українського “Пікассо в скульптурі”

Митець не відтворює, а створює:

«І тому ми помиляємося, коли думаємо, що наближаємося до природи, точно відтворюючи картоплю чи оголену натуру».

Як ви думаєте, хто міг так влучно висловитися лише однією фразою без жодних пишних прикрас? Олександр Архипенко – український «Пікассо в скульптурі», засновник східного кубізму в мистецькому русі XX ст. Ним захоплювався і захоплюється весь світ, а Німеччина, Франція та США вважають його своїм національним провідником нової віхи в історії мистецтв. Та його душа ринула до київських вуличок. Він ні на мить не забував свого походження і робив усе, щоб залишити частинку української культури в інших краях. Бо від самого Олександра рідна земля відвернулася і забула на багато років. А в Європі та за океаном Архипенка прийняли як свого.

Він із дитинства був таким собі бунтарем, не визнавав усталені традиції і йшов наперекір усьому, що йому не подобалося. Сашка виключили з Київської художньої школи Миколи Мурашка за відверту критику застарілого погляду на малярство та скульптуру. Хлопчина виступав проти академізму вчителів, тому учня вигнали. Але це був перший крок до утвердження. Світ любить хоробрих та відчайдушних – Архипенко яскравий приклад боротьби з «середньовічною системою» в мистецькому світі. У 18 років пройшла його перша виставка в Москві. Але згодом хлопець опинився в іншому місці. Пошук вершин майстерності привів до Парижу – Мекки тодішнього світового мистецтва. Усі молоді митці мріяли потрапити до паризьких художніх навчальних закладів, однак юного українця французькі професори не вразили. Тому він займається саморозвитком:

«Творча якість залежить від здатності художника бачити в собі самому передусім ті характерні риси, що можуть додаватися до творчої матеріалізації». 

Музеї, виставки замінювали нецікаві пари. Поки інші вивчали в Луврі Венеру Мілоську, скульптури Родена, молодий Архипенко віднайшов інші творіння, які захоплювали своєю незвичністю та недосконалість. Це звичайне архаїчне африканське мистецтво, трохи наївне, але просте. Простота – найчистіший прояв справжнього мистецтва. Вона втілює ствердну силу життя, любові, пристрасті, міць природи без завуальованих натяків.

У столиці культурної колиски, вишуканого вина та запашної випічки Архипенко жив у культовому місці для всіх новоприбулих юних митців з усього світу – «Вулик». Якщо ти був бідним художником, то саме там зароджувалась твоя мрія. Хаїм Сутін, Соня Делоне, Марк Шагал і багато інших почали свій шлях з таких містечок. Олександр Архипенко теж залишив слід у ньому.

Із 1910 р. він виставляє роботи. Критики помітили достатньо зрілий, довершений новий стиль виконання. Хоча до модерних течій в мистецтві не всі були готові. Але відомий мистецтвознавець Гійом Апполінер захоплювався талантом українця. Це змусило змінити думку про його нестандартний підхід. А згодом скульптури Архипенка виставлялися поруч із творами Пікассо, Брака, Леже, Делоне, Війона. Тоді він створив зігнуту скульптуру абстрактної форми «Жінка, яка йде». У ній проглядалася ілюзія об’єму і порожнечі, яка стане основою його подальшої творчості.

Виходець із України став «батьком» кубізму, послідовником Пікассо, але в скульптурі. Кожна епоха диктує тенденції, яких дотримуються або навідріз відкидають. Обидва митці хотіли відтворити видиме через невидиме за допомогою ущільнення речей. Картина «Авіньйонські дівчата» кубіста-маляра Пабло втілила тодішні вимоги часу. Деформація людського образу здавалася блюзнірством, проте швидко виправдала себе в специфічному стилі. Здається, що він синтезується з гостроконечних уламків дзеркала, які сплітаються в одне ціле з порушенням звиклої цілісності. Поєднання різноформних деталей створює світловий потік через ламані фігури, тому невидиме стає видимим. І тут з’являється концепція порожнечі, що виникає в місці прориву. Порожнеча для Архипенка та Пікассо – вікно в нетрі людської душі. Скульптор формував обриси предметів, щоб вони в сукупності створили щось третє. І це загадкове третє може бути будь-чим, все залежить від внутрішнього стану людини. Порожній простір –  психологічний прийом у творчості Олександра Архипенка. Його власний поштовх до розвитку, вдосконалення нових методів сприйняття:

«Відсутній предмет залишає свою форму в нашій пам’яті. Це форма простору, що стає відбитком того, чого зараз нема, і творчо реконструює те, що є в нашій пам’яті. Позбавлений значення отвір ніколи не стане належним символом. У мистецтві форма порожнього простору має бути не менш значущою, ніж значення форми твердої матерії».

Друга світова війна – час забуття видатного митця. На той момент він переїхав до США. У мистецькому середовищі Нью-Йорка його ігнорували. А в чому причина? Гроші. Він відмовлявся віддавати половину виручених коштів з продажу власних творів. Власники престижних галерей завжди дуже впливові, тому їм нічого не вартує скористатися владою, щоб подавити такий супротив. Американська преса різко замовкла, навіть на батьківщині замовчували про нього. В СРСР його скульптури вилучалися і знищувалися. Адже вони пропагували буржуазну втіху, яка могла зіпсувати людей. Сміливі музейники умудрилися зберегти кілька робіт. Вони видали їх за твори невідомого автора.

Гітлерівці теж не вподобали скульптури українця. Твори Архипенка потрапили до списку так званого більшовицького дегенеративного мистецтва.

Такі предмети мистецтва підлягали знищенню. Пощастило, що в довоєнний період єврейська родина Герц в 30 рр. врятувала більшу частину творінь Олександра. Вони захоплювалися творчістю митця та зібрала цілу колекцію його скульптур і картин, яку переправили з Німеччини до Ізраїлю. Зібрання робіт подарували музею Тель-Авіва, де постійно експонуються.

Олександр Архипенко переломив закостеніле розуміння про скульптуру, застосував нову техніку: динамічний простір, зігнуті площини. Він об’єднав малярство зі скульптурою, першим використав скло, метал, дерево. Геніальність українця – переважання простору над матерією, коли скульптура позбувається звичних рис. Проте митець визнавав тільки природу справжнім творцем.

25 лютого 1964 року у віці 76 років у Нью-Йорку митець – український американець – відійшов у вічність, залишивши дивовижну спадщину, яка дивуватиме ще не одне покоління.

Марина Шнайдер