ОБ’ЄКТИВНО ПРО СУБ’ЄКТИВ

Як ви уявляєте собі відеопоезію? Зачитування вірша на тлі стіни чи просто слова, які спливають на фоні картинок? Це все занадто просто, це все бачили,  і в цьому немає унікальності. Тому четвертокурсниці Інституту журналістики Марічка Ярмола та Софія Безверха обрали інший її жанр – як поетичне кіно і створили першу в Україні студію відеопоезії Суб’єктив, яку сьогодні презентували в університеті імені Бориса Грінченка.

З початку 2000-х років психологи відзначають зміну формату свідомості людини – вона стає кліповою. Зорове сприйняття первісне, тому якнайкраще годиться для швидкої обробки інформації в умовах постійного перевантаження. Саме тому настільки популярним і «робочим» став відеоконтент. Засновниці вирішили цим скористатися і зацікавити поезією навіть тих, хто її не читає. Відеопоезію вже зараз можна подивитися на каналі студії в YouTube «студія Суб’єктив», а на сторінці Instagram @subjective_poetry дівчата вчать сучасному мистецтву та як в ньому розібратися і не зламати голову.

Складність у створенні такого проекту полягає в пошуку аудиторії. Адже в Україні відеопоезія в основному твориться або для якогось конкурсу чи фестивалю, або в аматорському форматі. Тому аудиторію і ніші як такої немає. На початку роботи важко визначитися, хто є реальним потенційним глядачем, який у нього психологічний портрет, захоплення тощо.

Свій перший проект студія реалізувала ще восени минулого року. Ним стала постмодерна відеопоема «СПИНА» на слова Софії Безверхої. Вона стала першою спробою зрозуміти, як працювати з поєднанням тексту і відео, передачею образів та символів. А оскільки «СПИНА» – це передусім твір постмодерний, то він автоматично складається з незліченних прихованих символів та алюзій, які пересічний глядач не завжди може розтлумачити. Тому автори вирішили також виробляти додаткові матеріали, своєрідний постпродакшн.

Погодьтеся, набагато ж цікавіше дізнаватися «що хотів цим сказати автор», якщо сам митець пояснює власний твір. Так Софія розповіла в інтерв’ю про те, як писалася поема і кого можна впізнати  в образах та символах тексту. Також студія створила серію інтерв’ю, де акторки говорять про перевтілення в образ та свої відчуття від проекту. Окрім цього, для глядачів вони запустили фотогалерею з професійними фото в сценічних образах, а ще – поетичні листівки для проекту My poetry card.

Але зрозуміло, що одним відео не обійтися. І щоб локалізувати аудиторію та зібрати матеріали воєдино, потрібно напрацьоване розділяти на окремі блоки.

Наступним блоком стали відопоезії на слова Вацлава Граб’є, чеського бітника, поезія якого виходить за межі слова. Одне почуття переростає у інше: ми чуємо джаз, вдихаємо аромат спілої вишні, сік якої стікає руками і промокаємо під першим осіннім дощем з хмар, що дихають над землею як великі сиві липи.

Влітку минулого року у видавництві П’яний корабель вийшла його збірка «Блюз для божевільної дівчини» – перше повне видання віршів поета українською мовою.

Суб’єктив взяв за мету показати Вацлава Граб’є, те як він бачив і сприймав світ у всій своїй музичній і візуальній повноті, через дві відеопоезії:

«Цей поїзд» – відеопоезія, у якій продумано кожний рух, погляд, деталь. Навіть хризантема там виринає не просто так. І хоча сам Граб’є народився вже після Першої світової війни і помер у 24 роки, але більша частина його творів не оминає військової теми та болю того періоду.

А от «Голова дівчини» зачіпає інтимну – філософську лірику: про чоловіка і жінку, про музу і художника, про митця і його творіння.

Окрім цього студія порушує соціальні проблеми, які є наскрізними для кожної людини. Такою проблемою у їх відеопоезії стала депресія, якій присвятили цілий цикл під назвою «ВИХІД».

Марина Абрамович перефразувала вислів «художник повинен бути голодним» на «художник повинен страждати». Вона переконана, що митець не може бути щасливим і продовжувати творити. Суб’єктив вважає, що творчість, навпаки, може бути шляхом виходу з депресії.

Поезія – це своєрідна спроба виходу. Поет проживає свої почуття під час написання тексту, читач сублімує свій досвід і переживає його по-новому.
«У своїй відеопоезії ми перетворюємо почуття у мистецтво різних форм, намагаючись пропрацювати їх деструктивність. Аби не програти депресії. Аби навчити не боятися. Навчити не знецінювати чужий біль. А головне – дозволити собі визнати свою хворобу і знайти вихід» – зазначають творці Суб’єктиву.

Для циклу наразі знято вже чотири відео, головними в яких є сам автор поезії. Він же голос, він же актор і з ним припрацьовували концепцію самої картинки. Презентація проходила у формі обговорення, переглядали відео з циклу «ВИХІД» і разом з аудиторією трактували побачене. А щоб заохотити до бесіди, за кращі відповіді слухачі отримували наліпки.

Марина Шнайдер,

студентка 4 курсу Інституту журналістики Університету Грінченка