Нарешті це сталось: друкована преса видаватиметься українською

16 січня 2022 року набуло чинності положення 25 статті Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної», згідно з яким друковані засоби масової інформації в Україні повинні видаватися державною мовою.

Щоправда, загальнодержавні та регіональні друковані ЗМІ можуть мати випуски й іншими мовами, але лише за умови, що видавці забезпечать такий самий тираж і українською мовою.

Ми вирішили поцікавитись думкою відомих журналістів та письменників щодо законодавчого нововведення.

 Людмила Таран, письменниця:

Так, це дуже важливе положення Закону. Чому дотепер, як зустрічала інформацію, понад 300 друкованих ЗМІ виходять російською?

Щоправда, ті видання, які мають двомовний тираж , коштують дорожче саме  державною мовою.

Наприклад, журнал “Фокус”. Така диспропорція! Давно має утвердитися справедливість щодо проскрибованої та знищуваної століттями  української  мови.

Олександр Швець, головний редактор газети «Факти»:

У нас кількість передплатників зросла. Жодних проблем. Є закон – ми його виконуємо!

Алла Лазарєва, власний кореспондент журналу «Український тиждень» у Франції:

Французька якісна преса може виходити лише французькою. Мова про газети, журнали, телепередачі. Більше того, існує такий закон Тюбо (за прізвищем міністра культури), який передбачає штрафи за англіцизми.

Але: територія соцмереж не регулюється настільки ретельно.

Французи дуже чітко усвідомлюють загрози від сильнішої в позиціях англійської мови для розвитку власної культури. Тому захищають її на всіх рівнях – законодавчому та політичному. Крім обмежень на використання англійської в суспільному просторі, існує система заохочень для розвитку французькою.

Юрій Пероганич, засновник громадської організації Вікімедіа Україна:

Історично склалося так, що на території України живуть люди, що розмовляють переважно не лише українською, але й іншими мовами. І часто це самі етнічні українці. Україна сьогодні долає гірку і болісну спадщину комунізації. А перед тим ми мали понад 200 років колоніальної системи, коли Україною керували з Петербурга і Москви. І в царській імперії, і в Радянському Союзі для того, щоб зробити кар’єру в політиці, адміністрації, науці і навіть в бізнесі,  необхідно було говорити російською мовою. Селяни, що приїздили до міст, були змушені болісно ламати свою рідну мову. А дітей потім навмисне віддавали до російських шкіл, щоб не знали тих мук, через які пройшли батьки.

Люди не терплять насилля. Мовна дискримінація як мовне різноманіття були одними з причин розпаду Радянського Союзу.

Тому українській державі слід проводити м’яку, але послідовну політику уніфікації та асиміляції національних меншин, знаходити баланс між задоволенням культурних потреб таких меншин та інтересами держави і народу, що дав назву цій державі. Ми маємо сприяти задоволенням культурних потреб кримських татар, кримчаків, гагаузів, які не мають власних держав і мешкають переважно на території України.

Українізація державного життя, військової справи посилить єдність українців, зміцнить наші позиції на міжнародній арені.

Візьмемо приклад Польщі, яку не один раз ділили сусідні держави. Але поляки знову і знову відновлювали свою державність, відроджувалися, як Фенікс із попелу, лише завдяки тому, що зберігали свою мову.

Ще додам, що українізацію треба проводити паралельно із деколонізацією. Неприпустимо, коли сьогодні в Києві є вулиця, названа на честь імператора Петра Першого і річниці поразки українців у Полтавській битві – Петровська алея…

Ліна Кущ, перший секретар Спілки журналістів України:

Для більшості загальнонаціональних та регіональних друкованих видань виконання статті 25 закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» не становить проблеми. Деякі видавці – як от «Новое время», – заздалегідь підготувалися і запустили українську версію журналу, деякі запускатимуть після 16 січня (це було помітно, оскільки редакції оголошували про вакансії літературних редакторів або перекладачів).

Національна спілка журналістів України підтримує курс на збільшення частки періодичних видань українською. Разом із тим не можу не відзначити: вимоги, що потребують додаткових витрат від редакцій, запроваджуються на фоні економічної кризи і цілковитої відсутності державної підтримки української друкованої преси. За даними опитування НСЖУ, за два роки (2020-2021) в Україні припинили вихід 20% видань. Ця цифра підтверджується і «Укрпоштою»: кількість видань у каталогах зменшилася на 20%. Уже зараз деякі редакції повертають гроші передплатникам, оскільки прийняли рішення призупинити вихід у 2022 році.

Якщо держава хоче не лише збільшувати частку української преси, а й кількість найменувань та примірників, – влада повинна передбачити економічні стимули для тих, хто видає газети і журнали українською.

Богдан Логвиненко, засновник медійного проєкту «Юкрейнер»:

Закон є надзвичайно важливим, бо нарешті створює медійний простір для україномовних в Україні. Російська досі використовується не як інструмент комунікації, а як інструмент підкорення. Тому це надзвичайно важливо!

Марина Кривда, завідувачка відділом газети «Голос України»:

Ми виходимо двома мовами від початку заснування газети, а це було ще в 1990 році, до незалежності. Тоді постановою ВР було вирішено видавати газету російською і українською, а ще в нас було кілька додатків мовами національних меншин. Вони виходили як тижневики. Найдовше, здається, проіснував Арагац (вірменською). Утім через брак коштів ці видання припинили своє існування. А “Голос України” видається двома мовами донині, при цьому тираж російською значно менший. Але є такі передплатники, що хочуть читати російською, тому їх також задовільняємо, хоча якщо дивитися з комерційної точки зору, то двомовність значно додає в ціні – адже це праця і перекладачів, і літредакторів, і друк. Але є відповідна постанова –  і вона виконується.

Варто також зазначити, що з 16 січня також обслуговування у громадських місцях повністю має перейти на державну. Згадую такий випадок. Гуляючи в ботсаду університету імені Шевченка, помітила нову кав”ярню під назвою “Горький”. Я написала невеличкий пост у Фейсбук. І незабаром мені передзвонив власник та почав докоряти, що не важливо, як заклад називається, а важливо, що “мы платим налоги в бюджет Украины, и тут можно еще поспорить, кто больший патриот”. Навіть сказав, що вот вам нема чого робити, то й пишете всякі постики, а вони тим часом працюють. Десь так. Ось над цим питанням, гадаю, мають задуматися  в державі, бо, виявляється, марку (вивіску)  можна зареєструвати на будь-якій мові. Тому куди не глянь – по країні різні “Горькиє”, “Сладкиє”… і чого тільки немає. Та повернімось до видань. На жаль, в Україні через так зване роздержавлення плюс недолугу політику  Укрпошти (коли поштові відділення масово закривають, а отже, позбавляють людей доставки, зокрема, і преси) –  їх майже не залишилось.

 Галина Плачинда, журналістка, письменниця:

Проблему функціонування української мови в суспільстві і, зокрема у ЗМІ, я вбачаю в кричущій безграмотності тих, хто сьогодні називає себе журналістами. За моїх часів навчання на факультеті журналістики університету імені Тараса Шевченка викладання української мови було в пріоритеті. Нашими викладачами були без перебільшення видатні мовники  — Алла Коваль, Олександр Пономарів, Ольга Пазяк.

Сьогодні ж я на власні очі бачила людину з дипломом журналіста того ж університету, що прийшла працювати по спеціальності і … абсолютно не володіла українською мовою.

Я розумію, що російськомовні люди й мислять російською,  а тому їхні українські тексти виходять «пластмасові» – штучні, неживі, елементарно безграмотні, з купою русизмів та кальок.

Але маємо чудовий приклад – Сергій Іванов. Я брала у нього інтерв’ю 2015 року, і  він фактично не володів українською. Але коли ми повторно зустрілися через кілька років – він вже перфектно спілкувався українською. Зрозуміло, що людина брала уроки української, займалася з викладачами. Тому що він розумів – його прісна, обмежена українська в ефірі нікого не зацікавить, йому потрібно «виблискувати» у своїх політичних журналістських шоу. І мова для цього – прекрасний, дієвий та ефективний інструмент!

На жаль, у нас відсутня цілісна стратегія українізації суспільства. Все робиться нахрапом. Ті, хто ініціює зміни (однозначно необхідні, і їх, на жаль, треба було втілювати в життя ще 30 років тому), –  не розуміють що одним прийняттям закону, чи постанови, чи будь-якого іншого регулюючого документа, ситуацію не змінити. Мало сказати: тепер усі переходимо на українську! Потрібно забезпечити розвиток української мови. Не змінювати слово «проект» на слово «проєкт» — все це імітація. Починати потрібно з освіти і просвіти. Вихователі дитячих садочків, не кажучи вже  про вчителів та викладачів вишів, повинні чудово володіти українською мовою, повинні вчити дітей любити і розуміти цю мову, вимагати від школярів та студентів (як вимагали це від нас!) бездоганного володіння нею. Ось що таке державна політика, тому що на все це потрібно виділяти колосальні кошти.

Ось тоді наші ЗМІ справді стануть українськими, а не вмістилищем русизмів та далеких від української мови текстів, які користувачі соцмереж розбирають собі на меми на анекдоти.

Підготувала Антоніна Палагнюк