НАЙВІДОМІШИЙ УКРАЇНЕЦЬ ЕПОХИ БАРОКО, ЯКИЙ ПІШКИ ОБІЙШОВ ФРАНЦІЮ, ШВЕЙЦАРІЮ ТА НІМЕЧЧИНУ

Феофан (Теофан) Прокопович (справжнє ім’я Єлеазар) – відомий український вчений, громадський і церковний діяч XVIII століття. Увійшов в історію як успішний публіцист, поет, драматург, філософ-богослов. Також він автор історичних, педагогічних та літературно-критичних праць. Феофан належав до когорти найосвіченіших людей епохи, завдяки чому став одним з найближчих радників царя з питань державної політики та церковної реформи.  До того ж, Прокопович був призначений віце-президентом Священного Синоду. Особливо цінним був внесок Феофана у матеріально-культурну спадщину, адже він зібрав бібліотеку, у якій містилось понад 30 тисяч примірників, а його колекція картин налічувала понад 170 полотен.

Для чого, щоб зрозуміти, яким чином Феофану Прокоповичу вдалося досягти таких успіхів та так яскраво увірватися в історію, варто ознайомитися з його життєвим шляхом.

Єлеазар ( а вже пізніше Феофан) Прокопович народився влітку, 7 червня 1681 року у Києві. Тато Феофана працював крамарем. Проте життя його батьків було недовгим. Після їх смерті вихованням та опікою над Єлеазаром займався його рідний дядько по маминій лінії – Феофан Прокопович. Дядько працював намісником київського Братського Богоявленського монастиря. До того ж, дядько-Феофан викладав та був ректором Києво-Могилянського колегіуму. Цілком природнім було те, що він хотів дати своєму племіннику належну освіту. Саме за сприяння дядька Феофан Прокопович потрапляє до школи при монастирі, а після цього – до Києво-Могилянського колегіуму.

Освіта Феофанові давалась легко. Під час навчання він досконало опанував грецьку, латинську та церковнослов’янську мови. Стандартного університетського навантаження Феофанові було недостатньо і хлопець зацікавився творами європейських філософів, що лишили свій відбиток на формуванні світогляду молодого студента. Після закінчення колегіуму у 1698 році Феофан вирішує продовжити навчання та вступає до Володимир-Волинського уніатського колегіуму. Під час навчання Феофан приймає унію та постригається у ченці. Завдяки швидким успіхам та незвичайним здібностям, хлопець потрапляє до Римської католицької академії св. Афанасія. Проте навчання там Феофан не закінчив і 28 жовтня 1701 року залишив Рим. Вийшовши з міста, юнак пішки попрямував до Франції, потім до Швейцарії та Німеччини. До України Феофан повернувся у 1704 році, де зрікся католицької віри та прийняв православ’я, постригшись у ченці, взявши ім’я дядька – Феофан.

У 1705 році Феофан почав викладати у Києво-Могилянському колегіумі риторику, філософію та пиїтику. Саме там він написав один із найвідоміших своїх товарів – трагікомедію «Володимир», яку присвятив гетьману Івану Мазепі. 1711 рік був особливо знаковим у житті Феофана, адже саме тобі його беруть у Прутський похід у складі почту царя Петра І. Під час походу Феофан Прокопович виголошує проповідь (з нагоди Полтавської битви), яку уподобав цар. По поверненню з походу Феофан стає ректором академії і професором богослов’я. На цьому закінчується перший період у житті Феофана Прокоповича, який історики часто називаються «київським» та розпочинається наступний – «петербурзький».

У 1716 за сприяння та бажання царя Петра І Феофан переїжджає до Санкт-Петербургу, де стає наближеним до царського двору і призначається єпископом Псковським і Нарвським. У 1724 році Феофан Прокопович видає указ про устрій чернецтва. Документ регламентував монастирське життя та спрямовував чернече існування на користь суспільству.

Фактичним главою Російської православної церкви Феофан стає з приходом до влади Катерини ІІ. Окрім цього він стає одним з організаторів Російської Академії наук та очолює «вчену дружину» діячів культури.

Проте, життя Феофана не було простим. Його переслідували противники петровської політики, що намагались позбавити його високого становища в церковній ієрархії, шлючи доноси в синод та сплітаючи інтриги навколо Феофана.

Життя Феофана Прокоповича закінчилось 19 вересня 1736 року у Новгороді.

Цікавими були судження Феофана стосовно світу, віри, природних явищ та іншого. Він визнавав Бога як основу, проте водночас з цим вважав, що «матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, ні зменшити, ні збільшити», бо вона розвивається на основі власних закономірностей. Феофан вважав, що поза межами світу немає нічого. Він був упевнений, що між Святим Письмом, розумом людини й законами природи не може бути ніяких похибок, адже вони гармонійно влаштовані Творцем та співіснують у повному балансі один з одним.

Феофан Прокопович був людиною, яка акумулювала в собі науку та віру, які на різних етапах становлення світу суперечили один одному та вступали у конфлікти. Він зробив значний внесок у розвиток науки під час київського періоду життя, адже у Петербурзі зробити це було значно складніше. Проте навіть у схоластичних, канонічних російських умовах йому вдалося «примирити науку та віру» та створити таку систему, яка б не заперечувала розвиток науки.

Прагнучи дати наукове пояснення природним явищам, він використовував у своїх лекціях наукові експерименти з використанням мікроскопа, телескопа, армілярної сфери, основаної на вченні Коперника. Феофан Прокопович обстоював думку багатьох тогочасних вчених Європи, що технічні досягнення повинні стати надбанням усього людства, закликав не боятися нового і брати в інших народів усе найкраще. Він високо цінував і використовував у своїй діяльності принцип сумніву й заперечував сліпу віру в догми та авторитети в науці.

Прокопович обстоював ідею одноосібного правління та вважав, що кожен суспільний стан має приносити державі користь, адже людина – «це друге, величне і досконале творіння, рівне природі». Завдяки можливості критично мислити, маючи світлий розум, людина може обирати між добром і злом.

Як і усе в цьому світі, Феофан Прокопович не був абсолютним ідеалом, та, попри обстоювання чесності, свободи та розвитку був виразником непривабливих сторін. Йому доводилось боротися з противниками та догоджати монархові, щоб не втратити своїх позицій та продовжувати шлях, який він обрав. Феофан Прокопович увійшов в історію, як один з найвідоміших українських вчених, церковних і політичних діячів початку XVIII століття.

Фактично, його вчення й погляди ще й досі не вивчені та не осмислені. Наприклад, його висловлювання про світобудову ідентичні  сучасним уявленням про астрономію, космологію та космогонію, та й загалом теорії відносності.

Ось деякі з них: « Світ не є нескінченним, але замкненим та обмеженим певними границями».

«Передусім треба знати, що рух з часом має дуже тісний зв’язок так, що ніщо не рухається інакше, як у часі і ніщо не вимірюється часом, якщо не рухається».

Вчення, діяльність та життя цієї найвідомішої постаті 18 століття ще раз підтверджують той факт, що українська інтелектуальна еліта, знана в Європі, склала основу для просвіти тодішньої імперії, започаткувавши та розвинувши багато напрямів в науці, теології, філософії та й загалом у багатьох сферах, які й зараз є визначальними.

Вікторія Коваль