Мирослав Дочинець : “Світ належить радісним людям”

СловОпис поспілкувався з корифеєм української літератури Мирославом Дочинцем у Мукачево за чашкою унікальної запашної закарпатської кави. Хотілося говорити про життя (а, спілкуючись із ним, інакше й не можна), філософію, мову, творчість, ще про багато чого. От ми й говорили. Пропонуємо вам першу частину нашої захопливої бесіди.

Про мистецтво жити.

Мені сподобалося у Маркеса, бо ж днями його читав, фраза, коли спитали: «Що два вас жити?», то він відповів: « Жити, щоб розповісти про своє життя».  Це простенька ніби форма, проста й наївна, але фактично кожен з нас несе у цей світ певну новину, свою вість. І хай би ця вість була доброю, тому що український досвід дуже сумний, дуже печальний і гіркий, на жаль. Тотально сумний цей наш глибокий досвід, у якому купались і ми, й наша література, фольклор. Треба нам вже виходити на світло, бо світ належить радісним людям. Все ж таки, світ належить радісним людям. Вони створюють у цьому світі прогресив. І мудрість – вона насправді весела, починаючи від Сократа й до Сковороди. Культивуймо цю радість і приймаймо її, незважаючи на весь цей світ гіркий. Все залежить великою мірою від нас, як ми довкола себе створимо. Як кажуть духовники: «Врятуй себе сам і довкола тебе сотня врятується». Побудуй у собі модель цього оптимізму.

Про дивовижну сув’язь людини й природи.

Це не сув’язь, ми одне ціле, ми частина природи, просто ми забуваємо про це, а природа не забуває про нас ніколи, вона все нам дала, все, що нам потрібно. Той мудрець Андрій Ворон казав, що після сорока років ми маємо самі ставати дієтологами, психологами, проповідниками і всіма іншими спеціалістами. Все у нас є закладено тут, а природа настільки універсальна, настільки здорова, що вона передбачує навіть хворобу. Хвороби – це стани, просто стани. А лікарі називають їх хворобами. А це різні стани, коли природа хоче нам допомогти, зупинити, поміняти: «Поміняй ритм, думки, воду, харчування, сон, молитви, стосунки з Богом, з собою, світом». Це дуже тонкі речі і вони передбачені, коли ми слухаємо себе, свій дух, природу, коли не відходимо від неї. Тобто це якоюсь мірою органіка наша. Я коли не знаю, що писати, лягаю у траву і слухаю її. Це смішно, це кумедно, але це помагає. Знаєте, я пишу здебільшого в селі, я купив колись старий будиночок під лісом, недалеко від Мукачева, і, слухаючи музику природи безкінечно, бо я слухаю й іншу музику, класику, і знаєте, набридає і класика,коли ти ввімкнеш ранком і воно онлайн грає,  грає, але навіть класика, гармонія, і то вона якось приїдається. Але ніколи не приїдаються звуки природи. Ніколи. Птахи, шум листя, звук вітру, коза десь озвалася, собака, жаба – це не набридає ніколи, це та музика для нас органічна. Так і спілкуюся, просто приймаю, там себе оживляю.

Мова із землею пов’язана, якщо на те пішло. Це такі сакральні, метафізичні речі.

Я знаю такий вислів як «випари землі тієї мова». До прикладу, маленьких грузинів, коли усиновляли, бо батьки повмирали, то маленьких грузин, немовлят усиновляли у різні країни європейські. Вони, звичайно, виростали вже англійцями, голландцями, уже з тою мовою новою, але гортанний цей звук, який ніхто їм не демонстрував і їх не вчив, що його треба так вимовляти, лишався. Тобто ми народжуємося для якогось звучання. Навіть наша будова горла – це наша мікрогенетика. Тобто це дуже ув’язнені речі. Родове і рідне. Воно нас насичує.

Є такий вислів, що найкращі закони постають на найгірших звичаях. У нас нормальні закони, але в нас нема як і кому їх виконувати, це друга наша біда. І охороняти українське в Україні – безглуздо. Це теж як от я нещодавно був у Житомирі, так там є й українські театри, будинок культури, бібліотеки. І раптом вони взяли старовинний особняк у центрі міста, відбудували, великі гроші, мільйони витратили, і поклали біля нього ляльку- мотанку.  «Український дім». Ну я не уявляю, що це французький дім у Парижі чи польський дім, бо це й так очевидно. Це спотворення таке, ми самі себе дуримо, декорації собі створюємо, ми в Україні маємо український дім берегти чи мову. Уявіть собі, що японці мають приймати закони про японську мову. Або ж Ізраїль? Нація, яка розбрелася по світу – недопалена, недонищена, недобита, вона як людина на скалі, на камені мертвому у морі і вона та, що відновила все: і мову, і релігію, і дух, і державність. От де вищий закон. Не треба ніяку охорону або каральні закони. Треба просто, це мав зробити ще Ющенко, перший, і не було би зараз Донбасу, якби він просто вчителям у Донбасі, словесникам нашим, мовникам, дав нормальні зарплати, нормальні умови, як і належить. Дайте словесникам увагу і повагу. І тоді б не було тих, хто проти української мови. Дайте бібліотекам українські книги, дайте можливість українські фільми знімати, дайте жити українській естраді, просто поштовх створіть. Книги, які ми пишемо, не в усіх вони йдуть великими тиражами, людина пише, видавництво видає і вишкрібає якісь копійки. А книги не доходять до читача. Хоча це мало би бути. Бо книга – це інтелект, тобто цінність нації. З цього треба починати, щоб воно було затребуваним і не губилось. І зараз нам треба заповнювати нішу тої російської попси, яка зачахає.

Знищили структуру розповсюдження книг. Знівелювали постать письменника, митця, інтелектуала. Вони зараз відкинуті, загублені. Хтось видряпується на той берег, але це все така суперечка, це ганебно, нерозумно й несерйозно.

Про нашу європейськість та історію.

Це теж метафізика, але насправді історія в наших краях дуже органічна, у нас європейська історія. В останньому моєму романі «Мафтей» я й намагався це передати. Те, що ми всі йдемо в Європу і нас там не сильно чекають, та й вона нам не дуже потрібна для нашого стихійного менталітету. Але ми європейці вже давно, тут, духом, у генах, у крові. Ми не впали з неба, є події 150-річної давності, як не дивно, тут дуже ключові історичні речі відбулися, тут угорці знайшли свою батьківщину. Тут угорці не просто угорці, це племена, страшна потужна сила, друга орда, яка йшла за кличем Турула, який там наснився матері їхнього вождя, розумієте? Це міф. Міф, який їх покликав на нову батьківщину. Це була така потужна сила, вони коли йшли через Київ, то їм князь виніс ключі на подушці, щоб ті грабували і брали, що хотіли, але лиш не палили Київ. Бо це була страшна сила, і коли вони дійшли до Мукачева, розвиднялось, це є на картині одній відомій, вони побачили цей рай, цю благодать. Ріки були не такі як тепер, це все буяло. Тоді вони сказали: «Ми прийшли, нарешті знайшли свій рай, тут починається наша Батьківщина». Бачите, вони назвали нашу Батьківщину своєю. До того були кельти, і вони навчили нас своєму ремеслу, це є в моїх книгах. І вони всі інструментарії нам привезли, свої технології і пиво, і сир варити навчили, це все кельти. Дуже мудрий народ, які починали правити Києвом, такі ходи я знаю. Тому така наша доля була, що ми ув’язані тут у Європі, ми і слов’яни, і європейці, і українці і носимо в собі багато монгольського. Діти у нас народжуються з такими очима, у мене внучка, до прикладу. Звідки це все? Як звідки –  монголи робили собі тут маєтки, писогловці їх називали, вони тут розкошували, наших жінок любили. Перше, що вони завойовували як військовий трофей – жінки. Ми носимо у собі цю волелюбність. Далі – революція 48-го року тут зародилася фактично, тут у нас національні визвольні рухи проти Габсбургів, тут у нас Ференц Ракоці, вигнанець, чомусь тут. І ми, русини були його найвідданішими,  найвідважнішими, елітою його гвардії. Карпатська Україна – теж дивна річ. Здавалося б, де корені могли бути? Так це і є, видно, корені того давнього, українського, що воно тут вибухнуло. Але теж не вдалось, тому що мала була потуга, не було великої сили і єдиномислення, концентрації, тому ми виросли і стали такими людьми, ми вижили, бо пристосовувались. Тому зараз ми і носимо в собі силу. Ми і до турків пристосовувались, і до татар,  до монгол, румунів і чехів, і з кожного ми щось брали. Це не є погано, мабуть. Бачите, та Україна, Херсон чи Чернігівщина – це споконвічні козацькі землі. І вони вичахли, розмагнітизувались, вже не мають того духу українського, хоч там і була вся концентрація, а ми всупереч, не маючи підтримки, держави, ідеології, ми це зберегли. Ось це закони, вертикально інші. Це я осмислюю, намагаюся ці крихти зібрати, дізнатися, чому це так. І від цього великий оптимізм.

300 спартанців – це теж модель, модель відданості. Коли їм казали «йдіть», вони не питали, скільки ворога, а питали, де він. Так і змоделювалась відвага й героїзм. Треба йти проти ворога і захищати своє, не оглядаючись, і це дія на противазі століть. Такі історії беруться на озброєння, вони не розвіюються, таке не можна знищити, можна знищити людину, але ту крихту духу – ні.

Журналізм дав мені багато чого, але багато чого й відібрав.

Дотепер заважає. Різні руки пишуть по-різному, й різні частини голови думають по-різному, ви знаєте, так? Журналізм – це описування, а проза – це зображування. Проза може створити замок, а журналіст має описати його, які там бійниці, штукатурка облущена, і це абсолютно різні речі. Але журналізм навчив мене дисципліни творчої праці. У нас журналістика була серйозна, не така як зараз. Нас вчили про все писати будь-коли, в будь-якому стані і будь-скільки. І писати конкретно, не водичку лити, а хапати суть. І от це й будувало мій стиль, вибирати речі, щоб концентрувати картинку, тому кажуть, що мої книги кінематографічні. Кажуть, тут не треба писати сценарій, я бачу тут три серії фільму. Це зображуваність, ти переносиш себе в те місце і ти відчуваєш його дух, атмосферу, людей. А журналізм навчив мене штампів, а це страшна річ, це найгірша річ, яка є в творчій роботі, бо творчість – це подолання штампів, а ми мислимо штампами, мало того – ще й російськими штампами, ця російщина так глибоко в нас сидить. І потім ти мусиш це ламати, як бур’ян виривати, вичищати, щоб свіжість принести. Взагалі, творчість – це подолання сірості, дурості, традиційності. Це і є вихід до внутрішньої свободи, яка подається між рядками. Це обов’язково. Настрій і стан передається. Головне, не те, що ти пишеш, а в якому стані ти пишеш.

Я взагалі ловець слів, скажемо так. Бо ж слова – це не просто інструмент, це стихія, це настрій. От вчора я був у селі своєму і каже мені сусідка через паркан: «От, побудувалися на голотечі. А ж там пустир і ні одного дерева, як вони там будуть жити на тій голотечі». Тобто таке гарне, свіже слово «голотеча», я собі його занотував теж. Воно давнє, древнє, в словниках немає його.

Про шлях до читача.

Це сталося після того, як я перебрався, вийшов на загальноукраїнські обшири. Продавалися книжки тут, і я премії якісь мав локальні, навіть щось перекладалося угорською.  Але це все було дуже локальне. А коли я зрозумів, що треба міняти жанр, треба підніматися до жанру роману, бо оповідання, яке б воно не було  в українській літературі чільне (бо найкраще, що створили українці – це оповідання), новела, але просто час такий, що він зараз вимагає роману. Це не означає, що так було завжди. Хоча українського роману, якщо розібратися, нема масово. У нас може 3-5 романів максимум, взагалі такі, що їх романами можна назвати: Загребельний, Григорій Тютюнник, Улас Самчук. А все інше – це таке, в’язанки новел, які називають романами. Роман – це окрема структура. І я зрозумів: треба подавати роман читачу і треба його виносити з-за Карпат. І тоді подав я свій твір Слабошпицькому, він надзвичайно відома людина літературна , таких уже мало лишилось, це вже останній з Могікан, тої Патриції шляхетної, і літературних експертів, які мають чуття. Вони дістали рукопис, сказали, що через місяць – два максимум книга буде готова. Настільки вона їм прищепилась. Це фактично був старт такий, воно пішло по Україні, зразу прийнялося. Пішли рецензії, відгуки, книга друкувалася і додруковується дотепер. Але він сказав мені: «Ви знайшли свою пластику, ви знайшли тканину, легкість, прозу, багато повітря, багато такої експресії. Так треба тримати». Звичайно, я так не тримав. Мені не цікаво було писати так, і не цікаво дотепер повторювати книги, вже набитий шлях, тоді я перейшов до більше прози масивної, насиченої, філософської, високочолої. Так з’явився «Вічник», «Горяник», «Криничар». І от тоді, як не дивно, масовий читач , надмасовий читач явився. Я не те що вгадав, я відчув потребу такого товару в літературі й мистецтві, як добро. Його мало, його  не було, на зламі тих епох, коли почалася підніматися всяка муть, чорнота, темнота і хтиві збочення, як у лексиці, так і в творах, я відчув, що у мені якийсь внутрішній спротив. Люди приймають, певна частина, але інші шукають і будуть завжди шукати.

Про адаптацію для підлітків роману «Криничар».

Цей мотив не від мене пішов, а від середовища. От я виступаю часто. Для дітей є багато книг про метеликів, зайчат, цього дуже багато. Але діти не такі дурні читачі, як хтось думає, що їм і цього досить, ні. Андрій Ворон казав, що дитина ще пахне Богом, вона ще має в собі той імунітет. Дай дитині достойні речі і вона це прийме. Кажуть, дайте дітям філософію, бо дорослим легко, а от щоб уже дитина виростала сильною, мудрою, щасливою, щоб у неї був поштовх, от я тому два свої романи спробував адаптувати і вони пішли. «Криничар» вже введено в позашкільну програму Міністерством освіти у 6 клас. Таким чином і адаптував.

Про український переклад

Для мене класик українського перекладу Микола Лукаш – геній слова, настільки він пластичний. Я сприймаю, скажемо так, «Дон Кіхота», перечитую її кожного року або ж «Фауста», сприймаю їх тільки через призму перекладів Лукаша. Я не уявляю, бо мені якось попались інші переклади, вони такі були б пісні і пусті. Зміст наче передано, але той аромат, дух – ні. Тобто стилізація – неймовірна, така тепла, благодатна, широка. Я коли читаю, то забуваю про зміст, мені не так цікаво, але слова – це як плетиво шитва чи канви, коли йдеш по узору ніби. Неймовірні речі. Можна брати дві постаті найпотужніші в українській літературі, які можуть бути цілою академією – це Франко і Лукаш. Франко – академія духу, це універсал, який не вкладається в людський мозок, скільки людина могла по собі залишити. І Лукаш, як новітній, сучасний чоловік, який стягнув лексику і привів, відкрив нам світову літературу. Без нього не знаю, якими були б ті переклади.

Розмовляла Мар’яна Ангелова.