Українська - сучасно і своєчасно! Проект Університету Грінченка

МИКОЛА ВОРОНИЙ: НЕЙМОВІРНИЙ ТАЛАНТ НА ФОНІ ТРАГІЧНОЇ ДОЛІ

Його поезія – свіжа й соковита. Її хочеться пити й нею не можна насититись. Від неї – неймовірне світло, доброта і тепло. Вишукане й аристократичне підживлення. Так буває, коли зустрічаєшся із чимось ціннісним і вартісним.

Неймовірно талановита людина, яку розстріляв НКВС. Безумні імперські ігри долею людей, національностей та культур. Злочини, які досі так і не отримали належного цивілізованого осуду. Нам лишається говорити про це. І не забувати.

Микола Вороний народився 24 листопада 1871 року на Катеринославщині в родині ремісника. Навчався в Харківському та Ростовському реальному училищі, звідки був відрахований за зв’язки з народниками. Продовжив навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет).

У Львові він познайомився з Іваном Франком та допомагав йому з виданням газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря». Також працював бібліотекарем та коректором Наукового товариства ім. Шевченка, режисером театру «Руська бесіда», в редакції журналу «Життє і слово» вів рубрику «Вісті з Росії». Працював актором трупи М. КропивницькогоП. Саксаганського та інших.

Був членом революційної української партії.

Потім став службовцем, а, оселившись у Києві в 1910 році, працював у театрі М. Садовського та викладав у театральній школі.

Був одним із засновників Української Центральної ради та Українського національного театру (1917 рік). А 1920 року емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де у 1921-му році вийшла друком його збірка поезій «За Україну».

1926 року повернувся в Україну та став займатись педагогічною й театрознавчою діяльністю. Викладав у Харківському музично-драматичному інституті та працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні.

1934-го Миколу Вороного було заарештовано як польського шпигуна, а 7 червня 1938 року розстріляно з групою селян за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області.

Ідеологічне безумство катів не зважало на той неймовірний блискучий талант, яким щедро винагородила доля Миколу Вороного. А, може, навпаки зважало і хотіло це знищити.

Але його поезія – вічна, вона надихає й надихатиме ще не одне покоління українців. Особливо яскрава – його любовна лірика. Тож почитаймо її!

Фата-моргана

Люба панно, дайте руку…

Перед нами царство мрій,

Царство соняшних надій,

Фарб і образів і звуку!..

Люба панно, дайте руку.

 

Тихо… Ви спустили вії.

Ваше серденько тремтить…

Тихо… мить, це тільки мить —

І засяють ясні мрії!

Тихо… Ви спустили вії.

 

Боже мій! Які фантоми!..

Подивиться навкруги:

Замки з баштами, луги,

Феї, лицарі і гноми…

Боже мій! Які фантоми…

 

Я — ваш паж, ви — королівна!

Але межи нами мур…

Хто я? Бідний трубадур,

Ви — красуня богорівна;

Я — ваш паж, ви — королівна!

 

Я співаю про кохання,—

І всміхаються мені

Ваші очі чарівні…

О, хвилини раювання!

Я співаю про кохання…

 

Ось насунулись примари:

Фея добра, фея зла…

Фея зла перемогла?

Не до пари, не до пари!..

Ось насунулись примари…

 

Струни лютні, віщі струни,

Сипте іскри золоті!

Грайте, пориви святі,

Залунайте, мов перуни,

Струни лютні — віщі струни!

 

Перемога! Зникли тіні.

Нас у соняшний простір

Легким подихом зефір

Підхопив на хвилі сині…

Перемога! Зникли тіні.

 

Чари

— Дивись, коханий мій, дивись —

В моїх очах весна!

Казала так мені колись

Красуня чарівна.

 

І я дивився в очі їй…

Але з її очей

Сміявся холод — Боже мій! —

Беззоряних ночей.

 

— Цілуй уста, цілуй чоло…

Вона казала знов.

— Я, мов Кастальське джерело,

Натхну твою любов!

 

І я в чаду солодких мрій

Припав до уст і млів,

Той поцілунковий напій

Мене труїв, труїв.

 

— Стискай, коханий мій, стискай!

До серця пригорни!

В моїх обіймах — щастя, рай

І сни, рожеві сни.

 

Я чув той шепіт вже скрізь сон

В обіймах білих рук,—

І гинув, мов Лаокоон,

В стисканні двох гадюк.

 

Чи зумієш ти?

Чи зумієш ти кохати,

Щоб за все, про все забути,

Щоб усі зірвати пути,

Щоб усі зламати ґрати?

Чи зумієш ти літати,

Щоб зі мною в парі бути?

 

Чи здолаєш ти в кохання

Всі скарби душі вложити,

Щоби знов перетворити

Їх огнем свого страждання?

Чи здолаєш ти вагання

Так же вмерти, як і жити?

 

Коли так, летімо разом

В неосяжні високості,

Вище, дужче… аж до млості!

Душі, збурені екстазом,

Як раби, не гнуться плазом —

На землі вони лиш гості!

 

В світовий процес творіння

Влиймо всі духовні сили.

Будьмо як громові стріли:

Дві душі — одно горіння!

Щоб згадали покоління,

Як жили ми, як любили.

 

Finale

Шість літ щодня надіятись і ждати,

Шість літ в огні горіть і не згорать,

Удари стріл з руки коханої приймати

І все прощать!..

 

Свій біль тяжкий я переміг любов’ю,

Для неї всі образи переміг,

І виспівав тебе, омивши серце кров’ю,

Потоком сліз.

 

Зорій же ти, мій образе пречистий!

В тобі я власну мрію покохав…

Благословен той час великий, урочистий,

Як ти повстав!

 

І ось тепер всім страдникам нещасним

В своїх піснях я образ той несу:

Відбити в душах їх сіянням чистим, ясним

Його красу.

 

Vae victis

Я знемігся, згорів… Моє серце на попіл зотліло.

Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга,

І, безсилий, хилюсь я, хоч ще молоде моє тіло…

Я знемігся, згорів… Моє серце на попіл зотліло,—

В нім погасла снага.

 

Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала.

І я, спраглий, схилявся і пив із криниці знаття.

Ні, не марно я жив,— я боровся, шукав ідеала,

Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала

В тих просторах життя!

 

І мов нагла мара мені світ весь од сонця закрила…

У гонитві даремній минули найкращі літа.

Мрії гасли, як зорі, зломились напружені крила,

І, мов нагла мара, мені світ весь од сонця закрила

Неминуча мета.

 

Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина;

Зграї гарпій проклятих, що звуться «навіщо», «куди»,

Мою душу жеруть… Як покинута в лісі дитина

Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина,

Замітає сліди.