МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ: ТВОРЕЦЬ УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ ТА УКРАЇНСЬКИХ СЛІВ

Щоразу, коли ми кажемо просте, але таке загадково-прекрасне слово «мрія», варто згадати і його творця — Михайла Старицького.

Через передчасну смерть батьків він виховувався в родині Лисенків, родичів по матері. У будинку панувала тепла творча атмосфера. Там майбутній письменник потоваришував із відомим українським композитором Миколою Лисенком, і цю дружбу вони пронесли крізь усе життя: Микола писав музику, а Михайло — лібрето.

Лисенки мали ще дочку Софію. Їй було три, а Михайлу дванадцять років, коли вони вперше познайомилися; їй було чотирнадцять, а Михайлу двадцять три, коли вони оголосили, що збираються одружитися. Батькам довелося просити дозволу на шлюб в архієрея, адже Михайло і Софія — троюрідні брат і сестра. Та й наречена надто юна. Збереглася згадка Софії Русової про цю подружню пару: «Одного дня до нас прийшли Старицькі. Він — високий, величний, з чорними вусами, вона — маленька жвава щебетушка. Вони тільки-но побралися. Софійка побачила мої ляльки і жваво кинулася до них. А я ще соромилася, що не можу їх кинути, і ми почали разом гратися. Софія Віталіївна, шепелявлячи, як справжня дитина, з великим захопленням оповідала, як вони обдурили попа, що не хотів їх вінчати, бо не виходили года».

Після одруження Старицькі вели тихе спокійне життя у сільських маєтках. У сім’ї одне за одним народжувалися діточки. Разом з Лисенком Михайло та Софія робили домашні театральні постановки, радували ними друзів.

Проте величезний творчий потенціал Старицького вимагав простору для діяльності, і сім’я переїхала до Києва. Михайло Петрович писав лібрето, п’єси, перекладав європейських класиків. Був, до речі, першим перекладачем Шекспіра українською мовою. Уся родина обожнювала театр. Зі спогадів родички Старицьких Лори О’Коннор маємо таку історію. Доньки Михайла Петровича збиралися на оперу «Євгеній Онєгін», і все запитували у матері про зміст. Врешті Софія Віталіївна сказала: «Це нескладна річ: у першій дії Онєгін дав дулю Тетяні, а у другій вона йому її вернула».

Потоваришувавши з Марком Кропивницьким, Михайло Старицький все більше поринав у мистецьке життя. Його називають батьком українського театру, адже цій справі Михайло Петрович присвятив не тільки своє життя і творчість, а й статки. Причина проста — він добре розумів значення театру для нашого народу. Це була та платформа, з якої кожен міг почути українське слово, думки, пісню, зрештою, відчути українську ментальність. Театр був тим місцем, де кожен мав можливість нарешті побачити відмінність та неповторність української нації.

Михайло Старицький був директором по суті першого українського професійного театру. У своєму київському будинку на Лук’янівці він розташував репетиційний зал, майстерні з пошиття одягу для акторів та створення декорацій. Михайло Петрович був ще й видавцем: у 1883 році вийшов альманах «Рада».

Московська критика звинувачувала його у плагіаті, хоча він завжди на афішах вказував, за чиїми мотивами створював свої нові шедеври. Митець не стерпів наклепів, подав до суду… і виграв.

Михайло Старицький творив не тільки тексти, а й окремі нові слова: чарівний, зрадливий, спочин, дурманити, бойовище, страдниця, безмовний, бруднити, хіть, нестяма, потужний, пестливий, незагойний, завзяття, байдужість, темрява, привабливий, майбутнє, приємність. Не віриться, що все це багатство належить перу однієї людини. Яким він був? Нащадок козацького роду, багатий, кремезний, з чорними бровами й натхненними творчістю очима. Він подарував українству не лише театр, а й безліч мистецьких робіт, які так глибоко увійшли в українську ментальність, що нині ми їх сприймаємо мало не як фольклорні твори: «Ніч яка, господи! Місячна, зоряна: ясно, хоч голки збирай…».

Тетяна Ловейко