Моя українська мова

Сьогодні хотілося б поговорити про українську мову. Я народилася на Донеччині. Для мене українська мова – це мова мами, батька, бабусі, рідного краю, а ще – це тернистий і героїчний шлях мого народу. Справжні українці шанують своїх предків, зберігають традиції, передають розповіді наступним поколінням і вся ця любов починається із сім’ї. Пригадую, як дома мама часто розказувала «Катерину» Тараса Шевченка, уривок із твору Михайла Коцюбинського «Ідуть холодні дощі….», бабуся співала «Реве та стогне Дніпр широкий…», а ми записували все це на магнітофон, у нашій сім’ї зберігалися всі українські традиції. Була (бо зараз село під окупацією) велика домашня бібліотека української літератури, яка весь час поповнювалася мною та моїми сестрами. У Донецьку я сформувалася як український філолог. Сьогодні я далеко від рідного дому, до батьківської хати повертаюся лиш у спогадах…Тому зараз мовне питання для мене особливо болюче.
Українська мова розвивалася впродовж багатьох століть попри різноманітні заборони. Є багато джерел поповнення лексичного складу мови, зокрема діалектизми, запозичення з інших мов тощо, але не треба забувати, що й українські слова теж потрапляли в інші мови, збагачуючи їх, зокрема польську, угорську, румунську та інші мови.

Не секрет, в Україні ми часто чуємо російську мову, що зумовлено багатьма обʼєктивними й субʼєктивними чинниками. Мова має значення! На думку Юрія Гнаткевича, «нації із двома мовами в природі не буває. Якщо нація має дві мови, то це вже не одна, а дві нації. А де в державі є дві нації, кожна з яких прагне культурної гегемонії, там панує національний розбрат або навіть війна».

Сьогодні війна внесла свої корективи у функціонування мов в Україні, розмовляти українською мовою стало не тільки престижно, модно, популярно, але це певна безпека громадян, їхня позиція, ставлення до нашої держави та до загарбника, історії України, до наших ЗСУ. Тому громадяни України все активніше декларують, що вони повинні розмовляти українською мовою! І це вже великий крок до перемоги над ворогом.

Одна з основних функцій мови – ідентифікаційна. Як можна ідентифікувати людину серед інших? Звичайно, коли вона заговорить. Я українка, що може ідентифікувати мене серед інших? Українська мова. На сьогодні Україна – країна правди, віри, випробувань, виборювання свободи, країна, у якій війна, де гинуть найкращі її громадяни за право жити на своїй землі, говорити рідною мовою.

Хочу розповісти кілька власних історій, поділитися особистими спостереженнями. Цей рік для нас усіх був дуже складним, але ще в 2014 році ми виїхали з Донецька через війну. Тоді ми чітко побачили, що несе із собою «русский мир». Ми зрозуміли, що життя ніби починається з нуля, але це не лякало і не зупиняло нас. Сьогодні вся Україна у вогні, наші громадяни вимушені тікати в різні регіони України, тікати до інших країн. А війна наздоганяє кожного, ніхто не залишається осторонь, без того болю, без уламків і скалічених доль, у кожного своя страшна історія…

Коли почалася моя відпустка, я вирішила з донькою теж помандрувати. Чесно кажучи, робиш це за ради дітей. Наші українські діти зараз дуже нещасні, у них вкрали дитинство. Ми, дорослі, це розуміємо, і робимо для них все можливе і неможливе.

Ми раніше все відкладали такі плани, але тут хотілося хоч на короткий період вивести доньку в безпечне місце, перезавантажитися, насититися новими емоціями і враженнями.

Я викладаю українську мову як іноземну, починаючи з Донецька, потім продовжувала працювати з іноземними студентами у Вінниці, а зараз – у Києві. І весь час я підтримую звʼязки зі своїми випускниками, із студентами-іноземцями. Сьогодні нас об’єднує мова, їх спогади про навчання в Україні. Я завжди їм говорила, що ви будете пишатися тим, що навчалися в Україні, знаєте мову, одягали вишиванки і знаєте вірші Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Симоненка, але це інші історії.

І ось нарешті ми у Варшаві, потім у Празі, Берліні… Було багато пригод, на прохання своїх студентів-іноземців я спочатку приїхала до Варшави, дуже багато там українців, скрізь чути нашу мову, видно українську символіку, польська мова близька до української, тому нам дуже легко порозумітися. Мої студенти-іноземці переїхали з Києва до Варшави, вони, турки, розмовляють між собою українською мовою, щоб була практика, поляки в них запитують: «Ви звідки?». Вони з гордістю відповідають, що з Києва. Завжди мріяли і продовжують мріяти жити в Україні – це надихає! Наша зустріч була теплою і дуже душевною, вони розповідали багато про себе, про те, як виїжджали важко з Києва, як їм допомагали і як вони допомагають зараз іншим. Зустрічали нас тут як найрідніших людей, для них це було як ковток рідного повітря з України… Мені дуже багато довелося пояснювати, чому поляки так добре ставляться до українців, про те, що нас об’єднує. А на їхнє питання: «Як Ви думаєте, що буде далі?», я відповідала, що перемога буде за нами. Вони дивилися такими очима, що, чесно кажучи, мені здалося, я присутня перед великою світовою аудиторією і від мене залежить дуже багато. Я відповіла без вагань: «Ви вірите в Бога, то знайте, що з нами Бог, з нами правда, далі буде Україна, сильна, незалежна, але дуже важкою ціною…» А вони додають: «І вам буде заздрити весь світ! Ви будете щасливими!». На прощання вони мене підтримали, попросили відписувати їм і надсилати фото. Студенти-іноземці дуже активні, ходять на мітинги на підтримку України, їздять Європою з нашим прапором. І в такі миті розумієш, що в тому, як ти пояснював, залюблював у все українське, як навчав, бачиш свою значущість. Коли, наприклад, у готелі в присутності студентів-іноземців, запитала адміністратора, чи розуміють тут українську мову, то мені відповіли на ресепшені, що тільки російську, бо у них багато білорусів і росіян працює. Я принципово сказала, що раз розумієте російську, то й мене зрозумієте. Моїм студентам це сподобалось, вони теж тоді говорили лише по-українськи і додали: «Ми теж так будемо робити!»

Потім ми приїхали до Праги, пішли на танцювальний концерт, там була цікава історія. Я брала із собою сумку-шопер з українською символікою. Концерт відбувався на вулиці, і до мене підійшов молодий чоловік, дуже тихо запитав, правда, російською: чи може він мені поставити запитання? Я відповіла українською, що так, звичайно. «Ви українка, правда? Я звернув увагу на малюнок, де є ваша символіка. Мені дуже подобається, що ви себе ідентифікуєте, ви так красиво розмовляєте…». Він додав, що давно живе у Празі, хоч народився в країні, за яку йому дуже соромно, але пишається тим, що бабуся із Запоріжжя, і він був там раніше часто. Йому боляче за ті події, за страшні реалії, сказав, що займається волонтерством, допомагає українцям. Запитав про значення нашого герба, який був зображений на сумці, про Лесю Українку.

Звичайно, я про все розповіла, як на уроці, біля мене зібралося вже навіть кілька людей, які почули українську мову. Вкінці цей чоловік наголосив, що ми дуже крута нація, ми класні та побажав нам Перемоги! А інші люди почали розказувати про рідних із Маріуполя, Херсона, Харкова, Бучі, Миколаєва… Я відчувала, що для них це дуже важлива інформація, не із соцмереж, а з уст очевидця. Пригадуєте, як у Ернеста Хемінгуея, який брав участь у двох війна: «Я знаю лише те, що бачив …». Е. Хемінгуей до свого роману “По кому подзвін” узяв епіграф із проповіді англійського поета XVІІ століття Джона Донна: “Немає людини, яка була б, як острів, сама по собі; кожна людина є частиною материка, частиною суші; і якщо хвилею знесе в море берегову скелю, меншою стане Європа. Смерть кожної людини применшує й мене, бо я єдиний з усім людством; а тому не питай ніколи, по кому подзвін; він дзвонить по тобі”. Нічого не змінилося і зараз. Тому триматися разом – це дуже важливо!

А в Берліні, біля Рейхстагу, коли ми розгорнули український прапор, нам кричали іноземці: «Слава Україні! Героям Слава! Смерть ворогам! Слава нації…». Це пророчі слова, про які говорив Степан Бандера: « І настане час, коли один скаже: Слава Україні! І мільйони відповідатимуть: Героям Слава!…»
Так ми себе ідентифікували в Європі…Я рада, що я українка, я пишаюся цим! Якщо ми себе поважаємо як націю, добре володіємо рідною мовою, знаємо історію своєї країни, то нас поважають і визнають інші. Я вірю в перемогу, вірю в Україну!

Нещодавно була на благодійному дитячому концерті танців, була під враженням. Наші діти збирали гроші на підтримку однієї сім’ї, які втратили будинок. Було дуже зворушливо. У цьому концерті моя донька теж брала участь і до цього вона поставилась дуже відповідально. Я спостерігала за маленькими обличчями, вони всі такі дорослі, навіть діти, яким 6 років, очі і погляд неймовірний, вражаючий, кожен знає про всі жахіття, зі сцени лунала українська музика, національне і патріотичне вбрання дітей надихало на емоції, кожен танець діти проживали, а у нас по тілу наче мурахи….наші діти неймовірні! Ці танці і пісні теж ідентифікували нашу національність, бо ми це проживаємо, про себе розповідаємо навіть мовою танцю.
Згадую свій перший досвід викладання української мови як іноземної в Донецькому національному медичному університеті для студентів-іноземців, які виявили таке бажання. Охочих було багато, ніхто не сперечався, вони самі говорили: «Ми живемо і навчаємося в Україні, тому маємо таку можливість вивчати українську! Чому не скористатися!» Студенти із задоволенням читали тексти, порівнювали слова, співали українські пісні, залюбки слухали про видатних українців. Я тоді писала дисертацію, досліджувала імена в світовій літературі історичних осіб. Пригадую, як заворожували їх мої розповіді про Богдана Хмельницького, Івана Мазепу… Як із їхніх вуст звучали українські імена. Хочу сказати, що потім деякі мої студенти продовжили навчання в аспірантурі, пояснюючи, що саме я дала їм такий приклад!

Сьогодні випускники Донецького національному медичного університету, які живуть у різних куточках світу, просять про допомогу у вивченні української мови. Я даю їм рекомендації, відповідаю на запитання, пояснюю незрозумілу інформацію, яку вони переглядають у соціальних мережах …

Ще пригадую кілька моментів, які мене вразили. У Києві в 2020 році студенти-іноземці приїхали в листопаді на підготовче відділення, у день вшанування жертв голодомору я порекомендувала їм переглянути фільми про страшну трагедію в Україні, про Голодомор «Гіркі жнива» і «Ціна правди», звичайно, з турецькими субтитрами. Вони були вражені. У той вечір один із турецьких студентів написав мені: «Я подивився «Гіркі жнива» і побачив, скільки болю і страждань зазнав народ України. Під час перегляду фільму я був дуже зворушений і не міг стримати сліз… Це було дуже емоційно…Український народ заслуговує на повагу!» Цей студент вже в лютому почав самостійно читати «Тигролови» Івана Багряного, звичайно, я багато пояснювала, але це було так приємно, бо зацікавила, навіть залюбила в українське. Під час навчання таких моментів було багато, бо ми весь час ходили на екскурсії в музеї, цікавились історією України, вивчали країну, у якій вони бачать своє майбутнє!

Як перейти до вивчення мови?
Спочатку сформулюйте мету, дайте собі відповідь – для чого? Яка мотивація? Для українців мотивація вже є! Щоб стати кращим представником нації. А для іноземців теж простори відкриті в Україні: навчання, життя і робота, кар’єра в Україні, розуміння людей і менталітету українців…….
Поради для тих, хто вивчає інші мови!

Працювати над фонетикою, виконувати артикуляційні вправи;
промовляти скоромовки кожного дня;
кожного дня вивчати лексику, мінімум 21 слово!
слухати пісні, наспівувати їх;
встановити у своїх гаджети основну мову українську;
регулярно читати українські книжки, новини;
намагатися говорити українською мовою, не бійтеся помилятися;
знайдіть українських друзів, які Вам завжди допоможуть і будуть підтримувати;
не соромтесь листуватися, епістолярний стиль допоможе Вам в опануванні мови;
виконувати вправи в kahoot , quizlet, duolingo та ін;
вивчити етикетні фрази;
не соромитися і звертатися за порадами до фахівців.

Все дуже реально і можливо, справа часу! І обов’язково цікавитися історією, подіями тієї країни, мову якої вивчаєте.
Бажаю успіхів і чекаю нових студентів! Слава Україні! Разом до перемоги!

Тетяна Вінтонів,
доцент кафедри української мови факультету української філології, культури і мистецтва Університету Грінченка