Українська - сучасно і своєчасно! Проект Університету Грінченка

КОРЮКІВСЬКА ТРАГЕДІЯ: ЗАБУТА ЖАХЛИВА СТОРІНКА В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Символом жорстокості Третього Рейху стала незліченна кількість масових репресій проти мирного населення: чеська Лідице – 10 червня 1942 (320 осіб); білоруська Хатинь – 22 березня 1943 (149 осіб) французький Орадур-сюр-Глан – 10 червня 1944 (642 особи). Але трагедія, яка сталася 1-2 березня 1943 у невеличкому містечку Корюківка з ідеологічних причин не піддавалася розголосу. Лише зараз ми маємо можливість зрозуміти всю жорстокість та абсурдність даного явища, адже близько 7000 людей було вбито загонами СС та угорської військової жандармерії.

Убивство мирних жителів міста було каральною стратегією на дії партизанів, які кількома днями раніше напали на місцевий гарнізон, де більшість солдат були угорцями. Ранком 1 березня каральний загін оточив все селище та почав зганяти всіх його мешканців у велике приміщення (зокрема, церква та школа) та розстрілював групами по 50-100 людей. Далі вони проходилися по будинках, вбиваючи тих, хто намагався сховатися. Внаслідок цього Корюківка була спалена дотла, а населення – жорстоко вбите. 9 березня фашисти вирішили повернутися до селища та спалили заживо мешканців, яким вдалося втекти раніше.

«Партіями по 50—100 осіб жертв розстрілювали, незважаючи на стать і вік. 2 березня забиті трупами будинки (тільки в ресторані понад 500 тіл) почали підпалювати, але вбивства тривали.

Карателі прочісували місто, хапали людей і живцем кидали в палаючі хати. Віра Сильченко, яка сховалася в копиці сіна, бачила, як нелюди кинули у вогонь її матір, сестру й невістку. Одночасно великі групи людей косили з кулеметів на подвір’ї церкви, на колгоспному дворі, у свинарнику. До кінця дня 2 березня Корюківка майже повністю згоріла.

Вцілілі корюківці сховалися або втекли в ліс; частина з них через кілька днів повернулися, здебільшого люди похилого віку», – описує доктор історичних наук Дмитро Вєдєнєєв.

Чи була можливість допомогли мирним жителям? Жодного разу, коли загони партизанів мали таку можливість, вони її ігнорували. Тому можна вважати це справжньою бездіяльністю. «Упродовж всієї каральної акції партизанське з’єднання Федорова залишалося в лісах за 15 км від Корюківки. Наказу від командування врятувати цивільне населення міста рядові партизани, які рвалися у бій, так і не отримали».

Досі відновлено лише імена 1893 жителів Корюківщини, що становить лише 28% від усіх загиблих. Корюківська трагедія – жорстокий злочин, спрямований проти мирного населення, і навіть 76 років від дня трагедії не дає нам можливість забути про цю жахливу сторінку в історії України.

Анна Літвінчук,

студентка Інституту журналістики Університету Грінченка