Іван Миколайчук: Тіні незабутих предків

День українського кіно (9 вересня) об`єднує покоління. Кілька поколінь. Сучасників-новаторів, які, ламаючи шаблони і боронячись від стереотипів, показують світові, наскільки різноманітним та багатогранним може бути кіно в Україні. І покоління тих, хто заклав основи, фундамент дещо незбагненного, широкого, але водночас і близького явища – українського кіно.

Актора, режисера та сценариста  Івана Васильовича Миколайчука без перебільшення можна вважати класиком українського кіно. Як і його герої, прожив яскраве, сповнене неймовірними подіями життя.

Івана запросили на кінопроби до фільму «Тіні забутих предків» через повагу до його кіномайстра і педагога – Віктора Іларіоновича Івченка. Коли  Сергій Параджанов сказав, що можна спробувати цього хлопця, до завершення зміни залишалося ще хвилин п`ятнадцать. Актору стало зрозуміло, що цю роль він не отримає. Бурхливий максималізм юнака досягнув кульмінації: Іван вирішив для себе, що зіграє цей невеличкий клаптик так, ніби всі члени групи, які перебували на майданчику, не просто байдужа втомлена публіка, а його вороги. І він має їм щось довести. І йому вдалося. Потім, в інтерв`ю, Іван Миколайчук скаже, що йому незручно розповідати про те, що сталося далі. А далі був захоплений вигук Параджанова, який побачив не просто молодого актора, а генія.

Акторський шлях Івана Миколайчука розпочався з 12 років – підліток грав у сільскому самодіяльному театрі. Чернівецьке музичне училище, театр-студія при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської – освіта була грунтовною. Дебют у кіно відбувся ще у студентські роки – він знявся у курсовій роботі Леоніда Осики – «Двоє». Після цього була визначна роль молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон», Івана Палійчука у «Тінях забутих предків». Загальне визнання, нова сторінка у творчості – актор стає і сценаристом, і співрежисером – період з 1963 по 1972 був максимально плідним для Івана. Аж поки не стався незначний інцидент, який, зрештою, під час потужної хвилі гоніння на діячів української культури став вагомим. Зйомки фільму «Анничка». Миколайчук грає солдата УПА, через невелику перерву актор вирішив не перевдягатися і піти до ресторану, де обідав військовий чин. Очікуваний конфлікт, донос у Київ, актор-патріот стає для радянської влади «людиною ворожої ідеології». Івана Васильовича стали поступово відлучати від творчого процесу, хоча режисери хотіли співпрацювати з ним.

Настав 1979 рік. Завдяки заступництву секретаря з питань ідеологічної роботи Харківського обкому вдалося отримати дозвіл на зйомки фільму «Вавилон XX», в якому Миколайчук виступив сценаристом, режисером, актором і навіть композитором. 1980 року картина здобула приз «За найкращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.

Втім, визнання його творчості за часів тодішньої влади було поодинокими випадками. Важкі роки без роботи, неможливість реалізації, бідність, переживання коханої дружини Марічки – Миці, як називав її актор. Такий стрес негативно вплинув на здоров`я актора,  невтішний діагноз – рак. На останній сценарій, написаний для фільму «Небилиці для Івана», Івана надихнула його маленька племінниця, яка попросила «написати їй казочку». Важка хвороба завадила планам і фільм не вдалося зняти. Але тернистий шлях митця й дотепер слугує прикладом відданості, любові до кіно.

Українське кіно різне, є й одноденні фільми, а є витвори мистецтва, якими, власне, й були роботи Івана Миколайчука. Не будемо закликати бездумно: «шануйте все українське». Дивіться, обирайте, аналізуйте. Поважайте основи, приймайте нові течії. І вітаємо всіх, хто причетний до створення фільмів, та й просто глядачів. З великим днем. З днем українського кіно!

 Олександра Єременко