Інституту журналістики Університету Грінченка – 5 років!

Усього лише за 5 років Інститут журналістики Університету Грінченка став лідером серед українських вишів, які готують журналістів десятиліттями. Кілька років поспіль – він перший за рішенням абітурієнтів, які прагнуть навчатися саме тут.

Тут драйвово, цікаво, атмосферно, тут багато експериментують, поєднують теорію з практикою, майстерно навчають творити, впроваджують сучасні технології.

Але про те, як саме тут – розповідають саме студенти, які тут і навчаються.

Чому я вдячна ІЖ :

Інститут журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка був  створений 1 липня 2016 року, рівно через рік і один місяць я дізналась, що стала його студенткою.

Тепер я вже магістр, але з радістю згадую роки, коли я була студенткою бакалаврату. За цей час відбулось багато позитивних та незабутніх подій, завдяки ІЖ.

По-перше, я знайшла нове, але вже таке рідне ком‘юніті, яке підтримало мене в моїх починаннях: у створенні перших рекламних роликів та соціальних постерів. Це були роки тісної дружби, взаємної підтримки, безмежного натхнення та нових можливостей.

По-друге, під крилом ІЖ було створена Студрада ІЖ, завдяки якій було реалізовано неймовірні проєкти. Вони навчили мене бути собою, допомогли реалізувати власний творчий потенціал, я вже не кажу про море цікавих знайомств!

Нарешті, поговоримо про навчання!

Інститут журналістики — це молоді викладачі та новітні дисципліни, які йдуть у ногу з часом. За чотири роки я встигла створити ряд власних реклам та реалізувати знання з просування брендів. Викладачі підтримують твої зацікавлення і в результаті, ти можеш навіть написати наукову роботу. Для мене це був цінний досвід.

А головне — тебе тут цінують і завжди чекають, тому я рада повертатися до ІЖ.

Маргарита Соколовська,

студентка Інституту журналістики Університету Грінченка

На журналістському ганку – відчуття легкості:

Я пам‘ятаю цей складний вибір – куди вступати? Тобі здається, що від цього залежить все життя, що це доленосне рішення, яке може змінити все.

Пам‘ятаю електронну подачу документів: виставити пріоритети, система падає, починаєш все спочатку.

Пам’ятаю‘ятаю першу поїздку в університет – відвезти документи після дзвінка, що ти так чекаєш. Їдеш рано, щоб не застати черги, чекаєш, поки відкриється університет, на ґанку, тривожне очікування і от ти заповнюєш договори. Виходиш з відчуттям легкості на ґанок. Насправді всі роки на ньому відчуваєш легкість. Чи то після екзамену, чи просто важкий день з парами до 21:10 завершився, і лише тролейбус, що поїхав без тебе, міг зіпсувати це очікуване відчуття ейфорії завершених справ.

Пам‘ятаю цей ґанок і після отримання диплому – відчуваєш завершення історії та всі згадки проносяться хронологічно в пам‘яті. Переживання перед іспитом чи модульною, коли заходиш в університет, щасливе полегшення, коли виходиш з відмінним балом. Захист робіт, купа лекцій, практичних, семінарів. І от ти вже з дипломом у руках, відчуття начебто подививалась фільм про когось, а не пережила це все сама. «Невже я вже закінчила університет?», – крутиться в голові, а диплом в руках це підтверджує.

Пам’ятаю знову ЗНО, електронна подача заяв, вступні випробування, очікування дзвінка, той самий ґанок і двері. Підписання документів, рідна кафедра, хоча стояв вибір між двома спеціальностями, я в останню мить іду все ж на свою кафедру і стає так спокійно. Знову ґанок і відчуття легкості – документи підписано.

І знову перше вересня, і я знову на цьому ґанку, і знову студентка, вже магістратури. Приємні передчуття нової історії.

За роки навчання ґанок майже не змінився, змінювались букви, їх колір, але врешті решт вони вже свої, знайомі, звичні, майже рідні. Майже не змінилася і я, але все ж щось змінилось, що не побачиш на перший погляд, як і букви на ґанку.

Якщо ж вдатись до подробиць, то змінилось багато чого: побудували спортмайданчик на даху, зробили розсувний дах для внутрішнього двору, зробили дрібні ремонти. Пам’ятаю все, і в перший день було чудово, але дрібні зміни ще нікому не заважали, вони нас вдосконалюють. Тож ми майже не змінились, на перший погляд, але попереду ще ціла історія змін на краще.

Валерія Мироненко,

cтудентка Інституту журналістики Університету Грінченка

Зимова планета ІЖ:

Прокидаюся о 6:00, відкриваю вікно і….. Розумію, що на моїх віях щось холодне та вологе. За вікном падає сніг, сніжинки неймовірно пухкі та великі, ніби свіжий зефір.

Доки п’ю чай, в голові сперечаються дві мене: одна не хоче йти в такий холод нікуди. Друга ж нагадує, що сьогодні в Інституті Журналістики відбудеться «Таємний Санта». Якщо хтось забув, то це  різдвяний анонімний обмін подарунками. Ти знаєш, кому даруєш, а хто тобі дарує, потрібно відгадати. Далі я замріялася і потім пішов потік спогадів про те, як гарно прикрашений інститут, які атмосферні фоточки будуть біля великої ялинки. А вона завжди стоїть на вулиці всередині дворика, головна фотозона для студентів ІЖ. Снігопад фантазій зупинився лише, коли, відкриваючи двері, я ледве не забула подарунок для свого одногрупника. Схопила подарунок і вибігла, щоб встигнути на автобус.

Зайшовши в університет, я потрапила ніби в зимову казку, навкруги все прикрашене гірляндами, все світиться. Перед вихідними такого ще не було. На першому поверсі, де розміщений Інститут Журналістики, я нарахувала 3 ялинки, це мене вразило. Не пам’ятаю, як пройшли дві пари, але після них ми групою зібралися на першому поверсі, біля наших улюблених «бірюзових диванчиків». І почали відгадувати та розпаковувати подарунки. Лунав сміх, пахнули мандарин. Ми ніби велика родина у великому будинку, подумала я. Та й взагалі відчувалася не лише атмосфера новорічних свят, а й родинне тепло. Тепло від всієї родини Інституту Журналістики. А Ви вже готові потрапити до зимової казки ІЖ 2021??

Аліна Гончаренко,

студентка Інституту журналістики Університету Грінченка

Гуманність не лише у професії, вона й в установах:

 Шукаючи підтримки у виборі майбутніх магістерських стін, я вивчала ретельно сайти та програми вступних кампаній різних університетів. За спиною чотири роки освіти за спеціальністю «Журналістика». Куди рухатись далі?

Фах хочу залишити, профіль – звузити.

Мої викладачі, із притаманною їм львівською інтелігентністю, розповідали про важливість однієї чесноти. Гуманності. Зараз її часто плутають із толерантністю. Хоча друге поняття вимагає менше зусиль. Журналіст повинен любити свою справу, і тим самим  любити тих, про кого пише. Звичайно, що є багато але.

Але. Зараз не про це.

На головній сторінці сайту Львіського національного університету імені Івана Франка  великими літерами уже 5 років написано: «Ми несемо знання з 1661 року». І, водночас, у іншій частині країни уже 5 років навчають гуманності в іншому університеті. І це не стосується лише навчальних програм. Також і виховних.

І ось, невпинно перемикаючи один сайт на інший. Переглядаючи програми вступних випробовувань. Чомусь під дією непереборної сили я вирішила вивчити сайт Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка. Потім були соціальні мережі. Інституту та органів самоврядування.

Для мене стало приємним здивуванням інформація про вседоступність навчання. І це не про міжнародних студентів для красивих слів та пунктів у щорічних звітах. Це було про студентів-інвалідів. Це було про людяність. Це було про гуманність. Це була та практика, про яку не пояснити в теорії. І я зрозуміла, якщо такі цінності любові поваги до ближніх плекають у студентах Інституту журналістики, тоді і в майбутньому усі легко зрозуміють принцип гуманності в журналістиці.

І я зробила правильний вибір, тому що тут гуманність не лише в професії, вона й в установі.

Софія Несін,

студентка Інституту журналістики Університету Грінченка