Українська - сучасно і своєчасно! Проект Університету Грінченка

ЯК НА ЖНИВА НАШІ ПРЕДКИ ПОГОДУ ПРИРУЧАЛИ

Жнива означали все. Бо означали життя. Чи буде що їсти, чи вистачить запасів на довгу холодну зиму, щоб прогодувати себе і сім’ю – ось такі суперважливі проблеми у них були. Це вам, друзі, не стрічку у Фейсбуці гортати!

Найбільший ризик був від погоди та негоди. Фактор, на який ніби й не вплинеш, але то не про наших предків)) Адже ще з сивої давнини вони намагалися заворожувати грім, бурю, зливу та град. Відлуння цього – у яскравому епізоді твору Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків», коли мольфар відводить грозову хмару від села:

“Стій! Я тебе не пускаю!..” Навкруги блискали блискавки, вітер здіймав його волосся і одяг, але Юра стояв непохитно. Деякий час Паланга спостерігала цей дивний двобій, коли хмара ніби спинилася, хоч не хотіла підкорятися, а Юра заклинав її йти “у безвісті, у провалля”, але не на сіножаті, бо пропаде худоба. Нарешті хмара скорилася і “розв’язала мішки” з градом над річкою, а Юра, відвернувши бюру, впав знесилений. До нього прибігла Палагна, сяяча, як сонце, і з турботним питанням: “Цитобі, Юрочку, не сталось чого лихого?..” І з того дня вона стала “любаскою” Юри.