Дві дружини, вісім комедій і один театр
В цей день 29 вересня 1845 року народився український письменник, драматург, актор, ерудит, один з корифеїв українського побутового театру – Карпенко-Карий. Людина, чиє життя було служінням такому необхідному людській душі, соціально важливому, багатостраждальному явищу – українському театру. То чому ж у цьому швидкоплинному світі саме його комедії залишаються у тренді. Лише вісім, але які!
Іван Тобілевський, а саме це справжнє ім`я драматурга, народився в родині керуючого поміщицького маєтку, збіднілого шляхтича Карпа Тобілевського. Ім`я батька і стало першою частиною псевдоніма – Карпенко-Карий. Навчався в Бобринецькому повітовому училищі, працював писарчуком в містечку Мала Виска, пізніше – канцеляристом міської управи. Після служби в повітовому суді Іван переїхав до Єлисаветграда, де розпочав активну діяльність: писав літературно-критичні статті, поєднував непоєднуване: роботу столоначальником повітового поліцейського управління та членство у нелегальному гуртку лікаря Опанаса Михалевича – активного учасника революційного українського народництва. В Єлисаветграді драматург одружився з Надією Тарковською, акторкою та прогресивною громадською діячкою. Родина виховує семеро дітей, але через одинадцять років сумісної плідної праці Надія йде з життя через туберкульоз. Але після смерті дружини Іван Тобілевський не полишає громадсько-політичної і театральної діяльності. Його біографія аж пульсує значимими подіями. Допомога учасникам революційного руху, а відтак – його звільнено з посади секретаря поліції, перші літературні спроби, акторство у трупі Михайла Старицького, одруження зі співачкою трупи, перекладачкою та фольклористкою Софією Дитківською, і врешті – заслання до Новочеркаська, – чорного й білого на цей період прийшлося порівну.
А далі був театр. Після того як знято гласний поліцейський нагляд Іван Тобілевський намагається поновити свою участь у найважливішій справі життя. Він вступає до трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше — до трупи іншого брата — Панаса Саксаганського, створює низку п`єс, а саме: «Сто тисяч», трагедію «Сава Чалий» «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море», і очолює власну трупу, яка згодом стає успішною. Через шість років плідної праці драматург йде зі сцени – тяжка хвороба не дає спочинку, він виїжджає на лікування до Берліна, де і помирає 15 вересня 1907 року.
Геній Карпенко-Карого полягає не в раптовому спалаху таланту. Це результат довгої роботи, накопичення і урахування досвіду попередників. Кажучи вустами персонажа Карпенка-Карого Івана Барильчика, героя п`єси «Суєта»: театр Тобілевського – не розвага, яка спрощує історії людського життя, а місце трансляції справжньої літературної драми, «…де страждання душі людської тревожать кам’яні серця і, кору ледяну байдужості на них розбивши, проводить в духу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу».
А його комедія – не збірка жартів, вона за визначенням того ж персонажа, серйозний жанр, «…що бичує сатирою всіх, і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставляє людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!». Іван Тобілевський написав 18 п`єс, з них 8 комедій. Проте жодна з них не відповідає канонам «плясового мистецтва», за якими українці зображували постійно танцюючими і співаючими людьми, яких не торкаються суспільно-політичні проблеми. Натомість Карпенко- Карий не зважаючи на тогочасні театральні тенденції, слідує своїм принципам, які виклав у «Записці до з`їзду сценічних діячів». Комедія, за його переконанням – серйозний жанр. Можливо саме завдяки цьому Карпенко-Карий і вважається високим і водночас наближеним до реальності майстром цього жанру. Бо життя як комедія, а комедія як життя . І журби, і сміху в них може бути вдосталь, головне писати цю історію чесно.
Олександра Єременко
