ДРОГОБИЧ: ВІДЛУННЯ СЛАВИ

#Мандруймо_українськими_містами
Є такі містечка, які нагадують людей, що в минулому купалися в променях слави: їхні обличчя випромінюють харизму, колишню зірковість усмішки, втомлену розгубленість від падіння з Олімпу і трохи надривне намагання зрозуміти: а що ж насправді такого відбулося в їхньому житті? Таких людей роздивлятись цікаво. У них обличчя справжні. На відміну від тих, хто ще на злеті. І тих, кому ще дуже хочеться злетіти.

Вийшовши з туристичного автобуса, головне в Дрогобичі не впасти. Задивившись на самобутню й цікаву архітектуру, яка присутня скрізь: в житлових будинках, адміністративних спорудах, магазинах, офісах. А впасти просто, тому що дороги містечка в ямках. Вони нагадують протокол про наміри: верхні шари асфальту зняті, тож ніби й ремонтуються, але насправді таять в собі серйозну загрозу на шляху пізнання славної минувшини.


А минувшина справді в цього міста дивовижна.

Розташоване менше ніж за сто кілометрів від Львова, воно старше за нього і йому не менше ніж 9 століть. Піднялося колись на видобуванні солі (й досі в місті найдавніший у Європі солеварний завод), мало магдебурзьке право, вважається столицею «Галицької Каліфорнії» (нафтової Галичини), містом великої кількості унікальних церков, навіть батьківщиною відомої смачної Дрогобицької ковбаси, яка вже не така, як колись, але то вже інша справа.

Дрогобич – ще й освітньо-науковий осередок Галичини. Тут народився знаменитий Юрій Дрогобич, який був ректором Болонського університету, автором першої української друкованої книги, вчителем Миколи Коперника, доктором мистецтв і медицини, українським Нострадамусом. Його приклад і зараз важливий для українців: як своїми знаннями, інтелектуальними здібностями завойовувати Європу, а не бути ринком дешевої робочої сили. Бо ж не для того ми займаємо 3 місце у світі за рівнем освіченості населення.

Це місто ще й батьківщина відомого Бруно Шульца, якого називають українським Кафкою.

«А що ж то, – гадаю, – чи я нігіліст,
Чи я який голобриш?
Дрогобич же преці и мені щось своє, –
Давай прославляти Дрогобич!», – так писав у своїй «Похвалі Дрогобича» Іван Франко 1882 року про місто своєї юності. Споруд, пов’язаних з Каменярем чи його творчістю – тут величезна кількість.

Але, на відміну від Франка, нігілістів у цьому місті багато. Бо хто ж, як не нігілісти, в епоху розвиненого інтернету з таким несамовитим завзяттям будуть обклеювати дошки оголошень, повсюдно розміщені в місті, зривати й знову обклеювати, і знову зривати.

Сила традиції – сила цього містечка. Його стиль та архітектуру годі збагнути з позицій класичних підходів. Тут усе: і демонстрація заможності, і щоб сусідам було заздрісно, і щоб не гірше, ніж у Європі, і багато ще чого незвіданого.


Дивують двері в деяких будинках – старовинні, масивні, різьблені, з часів минулих імперій, скрипучі. Коли їх відчиняєш – наче потрапляєш у таїнство іншої епохи, доль, сподівань, очікувань. Бентежні відчуття.

На центральній площі – зграя голубів, які живуть своїм розміреним центральноплощівським життям. Завжди дивувало, як ці птахи примудряються демонструвати свою колективність саме на центральних площах міст та містечок в усьому світі? Наче володіють вродженим інстинктом піару для фотопозувань туристам.

Неподалік від центральної площі – обдертий до неможливості, ще й побитий кіоск для продажу друкованої преси. Він – як демонстрація того становища, яке друковані медіа переживають.

Ну, і, звісно, сміття (примітка: репортаж робився наприкінці червня). Воно розкидано купами ледь не в центрі.

Місцеві жительки (а таких жіночок часто можна зустріти на Галичині – чемних, інтелігентних, ошатних, самодостатніх) так коментують цю кричущу недоречність, яка псує повітря та імідж міста: «не вивозять уже тиждень, хоч і мали би».
Дрогобич, з одного боку консервуючи традиції й минувшину архітектурою та атмосферою, з іншого боку неочікувано «модернізується»: у місті повно вивісок з іноземними назвами, часто в українській транскрипції. Тож, оминувши вивіску «Active Life» та «Еулайф», п’ємо каву в ресторанчику «Рандеву», позираючи навпроти на «Fashion».


В атмосфері – щемливе відлуння колишньої слави міста, яке акумулювалось у самобутню теперішність…

Тамара Куцай