За що дякувати року, який минає
Яка хвороба найстрашніша у світі? У 2020 році більшість би сказала: коронавірус. Хтось назве рак або СПІД. Я вважаю, що найстрашніша й найбільш поширена хвороба сучасності — самотність. Від неї неможливо вберегтися. Навіть якщо навколо безліч людей, це ще не означає, що ви не самотні. Можна мати багато друзів, з якими весело проводити час, і при цьому жодного, який би дійсно вас знав.
Наш світ насичений фальшивою дружбою, коханням, навіть фальшивими сім’ями. Треба дійсно мати сміливість, щоб у якийсь момент, перебуваючи серед натовпу, зізнатися собі в цілковитій самотності.
Я хочу подякувати за те, що не самотня. Є люди, які, знаючи мій кепський характер, все одно залишаються поряд. Хочу подякувати за те, що маю дійсно справжню дружну сім’ю. Вони вислухають, допоможуть і завжди чекають в гості. Я хочу подякувати за своїх чудових батьків, які дають мені все й нічого не просять в замін. Дякую за те, що маю бабусю. Їй важко залишатися з нами, та все ж вона старається. Іноді бувають ситуації, коли просто жити, — це вже подвиг.
Я хочу подякувати за те, що цього року в мене з’явився кіт. Так, ціль його життя — руйнувати все на своєму шляху. Але це маленьке створіння, яке постійно перебуває або уві сні, або в засаді, найкраще рятує від зимової меланхолії.
Хочу подякувати за улюблену роботу. Вона дає можливість вчитися. А це найцікавіша річ на нашій планеті. Дякую за чудових колег, які завжди підстрахують, допоможуть і чесно розкажуть в подробицях, яку жахливу стрижку я зробила під Новий рік. Одразу видно: колектив філологів. Стільки епітетів і метафор!
У світі, де 135 мільйонів людей голодують, я вдячна за добробут і можливість побалувати себе чимось смачненьким. У світі, де 795 мільйонів людей не мають можливості просто пити чисту безпечну воду, я вдячна за те, що у мене навіть думки не виникає, яку ціну доведеться заплатити за наступний ковток води. Дякую, що живу в блакитно-жовтій країні, де поля, зрошені прозорою водою, дають вдосталь хліба.
Сьогодні багато хто із наших співвітчизників шукає для себе нову батьківщину. Влада не та, прибутки мізерні. Усі говорять про те, що держава має для них зробити. І жоден — що він зробив для цієї держави. Для мене Україна — це не влада, не економіка. Це перш за все мій рід, древні традиції, які хтозна як і збереглися за останнє тисячоліття тотального цькування всього українського. Кому тут не подобається, прошу. Світ широкий. Проте я хочу подякувати за те, що моя Батьківщина — саме Україна. Глибина її історії, мови, культури возвеличує духовно й вимагає бути гідними цих багатств.
Саме в передріздвяний час наш рід крізь тисячоліття говорить з нащадками простими звичаями, які прийшли ще від трипільських часів. З покоління в покоління повторюючи колядки й щедрівки, ми перестаємо бути самотніми, адже поряд з нами всі ті, хто за тисячоліття до нас співав ці сакральні пісні.
Прикрашаючи вогниками вічнозелену ялинку, ми перестаємо бути самотніми землянами на окраїні галактики, адже це дерево символізує Всесвіт, усіяний зорями, а отже — живий. Тож найважливіше, за що хочеться подякувати під кінець року, — так це за життя. Навколо безліч загроз, проте ми досі залишаємося живі, а отже маємо можливості зробити абсолютно все. Реальність обмежена лише нашою уявою.
Тетяна Ловейко
