ДЕНЬ ЖУРНАЛІСТА: В УНІВЕРСИТЕТІ ГРІНЧЕНКА ВІДБУВСЯ ОНЛАЙН-МАРАФОН ІЗ ВІДОМИМИ УКРАЇНСЬКИМИ ЖУРНАЛІСТАМИ
Майже чотири години безперервного живого спілкування з відомими журналістами, медіаекспертами, редакторами, фахівцями у сфері PR, авторитетними лідерами думок, які досягли помітних вершин у професії. Розмова відбувалася в форматі онлайн-марафону, організованому Інститутом журналістики Університету Грінченка з нагоди Дня журналіста.
Студенти і роботодавці – важливий напрям у підготовці майбутніх журналістів. А, отже, треба розуміти нові виклики ринку і бути до них готовими. Тож настанови, досвід, коментарі під час марафону – їх студенти слухали неймовірно уважно і вдячно.
А ще всі мали змогу ознайомитись під час марафону з роликами – відеовідгуками роботодавців про випускників Університету Грінченка, виготовленими на базі Астудії Університету.
Марафон модерували студенти Інституту журналістики Ярослава Куліш та Андрій Сінько.
Багатогодинні цікаві розмови, корисні поради, лайфхаки, запитання. Ми вибрали для вас найважливіші тези тих, кому є що сказати у своїй професії.
Дмитро Крапивенко, журналіст, публіцист, волонтер, головний редактор часопис «Український тиждень»:
Про те, як вистояти друкованим виданням, конкуруючи з онлайновими, та чи існуватимуть, скажімо, через 10 років друковані видання
Як вистояти? Добре робити свою справу. Як і в будь – якому конкурентному середовищі. Безумовно, кількість друкованої преси буде скорочуватись. Я впевнений, вона не звикне як вид, і ми це відчули на карантині, коли були вимушені припинити видання друкованої версії. Це був хороший досвід і експеримент, от просто в один момент друковані ЗМІ припинили виходити, і ми отримували масу відгуків: «Коли ви повернетесь? Будь ласка, поверніться!» І ми так 10 номерів випустили в суто електронному форматі, і зрозуміли, що цього досить, люди хочуть бачити друковане видання. Я думаю, що ця невелика ніша ще залишатиметься. Не думаю, що надовго, але на наш вік вистачить. І на ваш вік теж.
З газетами складніше. У перекладі з англійської news paper – новини на папері – не потрібні як новини, ми отримуємо їх онлайн . А от що стосується журналів, тижневиків, місячних видань, The Еconomist придумав термін – views paper – думаю, вони будуть потрібні. Знаєте, тільки в фантастичних фільмах щось виникає, а щось безслідно зникає. Я от прошу вас звернути увагу, зайти на будь–який онлайн магазин і подивитись, яка кількість вінілових програвачів продається. На це є величезний попит. Здавалося б, це такий уже раритет, віджило себе, але тим не менше потреба в друкованих змі буде, вони не зникнуть. Колись казали, телебачення все знищить, не буде театру, виявилось, театр досі живий і розвивається.
Про нові тенденції на ринку медіа
Є багато викликів. Зараз кожна людина думає, що вона журналіст, бо може писати щось у соцмережах. Важливо відрізняти професійний підхід від дилетантського, бо зараз всі блогери «знаються» на тому, звідки береться коронавірус тощо. Диванних експертів дуже багато. Треба вміти якісно з ними конкурувати і тримати планку, що дуже важливо. Чомусь все скочуються: онлайн – не онлайн. Головне – це насправді якісний контент і вміння зі смаком якісно його подати. Що важливо для молодих журналістів – треба вміти орієнтуватись в новинному контексті. Чомусь часто приходять студенти, які абсолютно не володіють новинним контекстом. І в нього питаєш: яка топова подія сталася вчора, вони просто кліпають очима і не знають, що це. Це все ваша зануреність, шановні студенти, в інстаграм і в світ якоїсь удаваної краси, це позбавляє вас відчуття реальності дуже часто. Не скажу, що всіх, але є отака хвороба покоління, я б сказав.
Що змінила ситуація з коронавірусом?
Змінила, бо вплинула на економічну ситуацію. Медіа – теж бізнес, це скорочення рекламних надходжень і всього іншого. Це показало слабкість багатьох медіа: у нас завжди вважалось, що наука – це не популярно, був занедбаний або відсутній цей напрям у багатьох виданнях, або зводився до репостів про якихось британських вчених. А під час пандемії стало очевидно, що не багато видань здатні дати раду – пояснити, популяризувати наукові речі: звідки це береться, як це поширюється, чому не винайдуть вакцину, багато питань, цікавих вузьким професійним колам, стали суспільно важливими.
Про блогерство:
Блогерство – це дилетантство…Це дилетантство по-своєму чарівне, ти кажеш, от я піду на вулицю, зніму, які там затори, воно створює певну атмосферу довіри. Тому що до журналістів довіра падає – один із трендів. Спочатку люди не любили політиків, а тепер ця ненависть перекидається на журналістів: продажні, мовчать, тож довіра до блогерів вища. Але часто вони діють за принципом: дитина пізнає світ. Якась блогерша починає свій виступ: виявляється, Антуан де Сент-Екзюпері був льотчиком. Це настільки відомий факт, але блогери його відкривають як окремий світ. А оця камерність і особистий вимір додає довіри.
Вузькоспеціалізоване – наприклад, фудблогерство, це цікаве явище, воно нішове, там люди діють в межах своєї компетенції. А от коли люди виходять за межі своєї компетенції, й починають, сидячи в Жмеринці, розмірковувати про причини заворушень у США, тому що я блогер, «я так віжу» – це вже якась імітація.
Кирило Бескоровайний, головний редактор та засновник науково-популярного видання «Куншт»:
Як започаткувати власний цікавий медіапроєкт:
Не треба прагнути зробити ідеально на початку, бо це буде вас паралізувати. Треба зробити достатньо добре, щоб це випустити. До нас підтягнулося багато людей, коли ми вже випустили перший номер. Написали: ось у вас проблеми з коректурою, давайте я вам допоможу і так далі. Починають люди підтягуватись, але треба наважитись на перший крок, випустити у світ.
Якщо це справді цікава й потрібна ідея – то її підхоплять й інші медіа, й інші лідери думок, які вам допоможуть із просуванням.
Про назву «Куншт»:
Була ідея показати науку простими словами, тобто про складні речі як про мистецтво, бо воно охоплює більшу адиторію, візуально приємне. Почали шукати в словниках староукраїнської мови, і знайшли слово «куншт» – що зі староукраїнської означає «малюнок» або «картина», або «мистецтво». Наша філософія – щоб було красиво, щоб не було враження, що наука – це щось таке складне і не для мене, а запакувати науку в красиву обгортку. І популяризувати її серед більшого кола читачів, слухачів.
Як можна заробити в медіа
Один із способів реклами – спецпроекти. У нас немає банерної реклами, ми від цього відмовились, бо вона всіх дратує. Але ми робимо нативні проекти з бізнесами, де ми допомагаємо їм розказувати різні історії. Можна їх бачити на сайті, можна – в наших подкастах, реклама є.
Медіа, і особливо незалежні медіа – це дуже складна історія, і тут ми переропробували багато механізмів. Ринок реклами просідає в усьому світі, і для нішових медіа теж. Тому треба пробувати різні речі, і заробляти реально, і ми хочемо нашим прикладом показувати, що такі медіа варто створювати в Україні. Наразі ми самоокупний проект, на все ми заробили самостійно через різні проекти. Це і рекламні акції, і підписки (ми називаємо їх «друзі Куншт»), це і підписки-донати, ми розвиваємо цілу стратегію, ми не просто збираємо ці донати, а ми створюємо додатковий контент, організовуємо зустрічі з відомими у світі науковцями, розповідаємо про технології. Тобто це реально класний контент для тих, хто нас підтримує, і це ще одна стабільна можливість для нас існувати. Це і корпоративні зустрічі з бізнесом різного рівня, робимо різні лекції з науковцями, фестивалі. Ми намагаємось у різні кошики це складати, якщо раптом буде просідати якийсь один кошик умовно, то в нас ще є підстраховка, як ми можемо дійсно існувати. Це також і гранти, недавно отримали перший від УКФ, багато років подавались. Зараз дуже багато можливостей, як можна нафандрейзити, або заробити на свій проект, тому, власне, треба пробувати. Це банальний, але дієвий спосіб.
Також ми навчаємо журналістів у Європі та Азії створювати подкасти. Дуже багато було тренінгів, які ми провели саме для цього, тренінги з науково-популярної журналістики також проводимо, ділимося своїм досвідом.
Як навчитися робити подкасти
Подкасти ( і наша команда читає про це тренінги) мають дуже низький поріг входу в цю сферу. Вам не потрібна студія, у вас може бути багато страхів, що голос якийсь не такий, насправді у вас чудовий голос і ви можете запускати подкаст. Для цього достатньо мобільного телефону й комп ютеру. І більш нічого не потрібно, можна навіть на телефон писати дуже хороший звук, складно буде відрізнити від студії. Тут головне – контент, первинна ідея. Якщо у вас є цікава ідея й формат – то звичайно ви можете робити цікаві подкасти. І їх будуть слухати.
Поради студентам
Перше – я побажаю вам об’ єднуватися, тому що одній людині дуже складно. І якісь моменти зневіри, коли вам здається, що нічого не виходить, то у вас має бути хоча б одна людина, яка зазвичай вас підтримує і допомагає. Це ключове, тому що на шляху стається дуже багато криз, пов язаних і з фінансуванням, мотивацією. По-друге, у вашому стартапі потрібне щось таке базове, почніть з якоїсь рубрики, зараз не обов язково створювати навіть сайт, витрачати купу грошей, спробуйте почати з блогу, або з блогу в ФБ, або з групи в ФБ. Побачите, чи є відгук, чи це подобається чи ні. Ці швідкі операції тестування також допомагають зрозуміти аудиторію й формати. Що ще можна побажати? Я ще бажаю обрати якусь тему, свою нішу, й подивитись, що в світі зробили у цій сфері. Багато ідей десь реалізовано, а в нас їх немає.У США дуже розвинений ринок журналістики різних-різних форматів, можна брати, слідувати, надихатися. Слідкувати в Твіттері, Інстаграмі, підписуватися на якомога більше розсилок, різних медіа, дивитись, що вам подобається. І читати багато. Ви зрозумієте, що ви зможете писати хороші тексти, або хороші матеріали, тоді, коли ви начитаєтесь інших.
Алла Лазарєва, журналістка та перекладачка, власний кореспондент часопису «Український тиждень» у Парижі
Як сприймають Україну в західних медіа:
Україну з часів Майдану ідентифікують легко, знають, стало працювати значно простіше. Краще знаходити інтерв’ю гарного рівня, коли кажеш, що працюєш для українського медіа, що ти український журналіст, люди розуміють і якщо їм цікаво – то погоджуються. Такого не було раніше.
Під час Майдану й після нього було дуже багато симпатій до України, уваги, багато писали, що в нас відбувається, часто їздили до нас кореспонденти, потім всі звикли, звикли до цієї війни, до того, що все отак якось заклякло на міжчассі, і Крим анексований, і юридично він належить Україні, а Росія робить там що хоче. Тобто світ переключився загалом на інші проблеми і української теми стало значно-значно менше.
Тепер є медіа, які є критичними до Росії, Путіна, мейнстримівські медіа, і там ставляться до України більш-менш об’єктивно. Коли ми потребуємо підтримки – то про це кажуть, коли є за що критикувати – а таке є скрізь зрештою – то так воно й пишеться.
Є чимало ресурсів російської пропаганди, які виходять французькою, їх не менше 5, і вони спеціально замислені на те, щоб компрометувати, зокрема, Україну, просувати кремлівські меседжі французькою мовою. Є люди, які не дуже вибагливі, які не мають достатньої медійної грамотності, і, на жаль, цю інформацію споживають.
Ця проблема є. Велика проблема – нема потужних українських медіа з французькою сторінкою. Це дійсно наша велика прогалина, якщо казати про Францію, де я працюю.
Про захист журналістів
Французькі журналісти набагато згуртованіші. Недавно під час епідемії коронавірусу французький уряд придумав розмістити у себе на сторінці таку рубрику, де вони хотіли даватити фейки про коронавірус. Але проблема була в тому, що вони вирішили передруковувати матеріали лише 5 медіа, яких вони вважали гідними довіри, інших – ні. Зчинився величезний бунт, було понад 30 головних редакторів, які повстали. Тут потрійна система, тут є комітет редакторів, Асоціація власників медіа, є аналог нашої етичної комісії, журналістська профспілка, тобто журналісти згуртовані на багатьох рівнях. І всі ці ланки повстали, щоб уряд не ділив на кращих і гірших, тих, хто гідний довіри і ні. Вони наполягали на тому, що все вирішує читач. Що текст має правдивим насамперед, і якщо він неправдивий, це треба заперечувати різними способами, і, зокрема, через суд. Що не уряд має визначати, хто гідний чи не гідний довіри. І уряду довелося зняти цю рубрику, вибачитися перед журналістами, сказати, окей, ми не будемо на вашу професійну територію забігати, робіть свою роботу, ми перепрошуємо. Тобто тут журналісти вміють змусити себе поважати.
Як профспілки захищають журналістів:
Журналістська профспілка займається питаннями платні, контрактів, відшкодуванням, якщо вас звільнили, несправедливими звільненнями, тобто таким соціальним аспектом роботи. Є комітет редакторів, який займається якістю контенту, тобто правдива чи неправдива інформація, журналіст діє як журналіст чи піарник, недопустимий чорний піар, інші речі. Є асоціація власників медіа, займаються більше лобіюванням умов роботи медіа підприємств, тому що це інший бізнес, він рідко є прибутковим, часто – збитковий.
У французів також прес-карткова система, і номери, якщо вони скасовуються, не відновлюються, і якщо когось ловлять з метою поширення замовної інформації за гроші, то ця людина втрачає назавжди право працювати в журналістиці. Етична комісія при прес-карті існує, туди можна поскаржитись. Не знаю багатьох прикладів, але деякі є. Механізми протидії цьому явищу закладені, як і чорному піару.
Як борються на заході з фейками
Багато медіа борються. Багато мають свою рубрику, яка називається – правда чи неправда. Багато медіа мають спеціалізовані рубрики, де вони розбирають ці матеріали. Доводять, чому неправдиві, це аналог нашого ресурсу«Стоп фейк» українського. Цього недостатньо, бо все одно фейки поширюються. Не так через медіа, як через інші ресурси, соцмережі, ютуб, блогерів, їх важко контролювати. Є Закон, яким регламентуються фейки під час виборів, цього звісно недостатньо, але це краще, ніж нічого не робити.
Про тенденції у ЗМІ та поради молодим журналістам
У друкованої преси – виклик виживання. Так само є питання довіри аудиторії до класичного ТБ, досить часто воно не передає, не відповідає тим питанням, які дійсно хвилюють людей. Живе своїм життям, і дуже втрачає аудиторію на користь соцмереж, YouTube, інших. Тенденція – традиційна медійна аудиторія перетікає в соцмережі та YouTube. Мало читають, дивляться відео, переходять до кліпового мислення – теж великий виклик для всіх, хто займається журналістикою. Як донести ту інформаціюю, яку ми хочемо повідомити, як зробити так, щоб нас прочитали? Як впіймати, як кажуть радійники, людину з вухом? Багато взагалі продукується інформації не тими, хто професійно це робить, а взагалі будь-ким, хто може щось написати в соцмережі. Є конкуренція між інформацією якісною і тією, що просто людині прийшла в голову, епатажно викладеної, і яка може здобувати величезну кількість підписників. І потім ця людина стає так званим інфлюенсером, тобто тим, хто впливає на свою аудиторію, потім за певну винагороду може просувати якісь не зовсім правдиві меседжі. Тобто вся ця проблема правдивої й неправдивої інформації, навали фейкових новин, ефективної протидії цим новинам – ця тенденція теж відчутна.
Щодо порад, то журналістика – насамперед це факти. Ніколи не писати з попереднім висновком. Спочатку є факти, які треба дослідити, опитати якомога більше людей, подивитись якомога більше джерел і тільки потім робити висновок. Бо часто є в пресі, що людина вже прийшла із якимось своїм супереченням, в неї вже є якась ідея, хоче всім довести, що права, і починає ліпити під те що попало. Журналістика не є доведенню світу, який я хороший, розумний і як треба мене хвалити, а це пошук фактів, перевірка фактів, вміння передивитись якісь свої висновки, припущення. Ще б я просила молодих журналістів дуже уважно працювати з джерелами. Дуже уважно дивитись, що за джерело до вас потрапило, що це за сайт, де ви знайшли інформацію, що це за блогер. В журналістиц важливе джерело, і воно має бути таким, яке гідне довіри. Робота з джерелами – основа журналістської праці.
І не давайте себе використовувати!
Лариса Мудрак, медіа-менеджер, незалежний медіа-експерт та медіа-консультант, громадський та політичний діяч, державний службовець 1-го рангу, українська журналістка, публіцист
Як журналістові долати сучасні виклики
Сьогодні потрібно навчитися справлятися зі щоденним потоком інформації. Завжди потрібно бути наполегливим. Головне правило – вчися або помри.
Для журналіста надзвичайно важлива свобода, ваша внутрішня свобода. Головне – слухати себе і чути себе, і не дозволяти, щоб середовище «забивало» ваш внутрішній голос.
Неймовірна насолода в житті робити те, що ти любиш, робити те, що ти вмієш і те, що ти знаєш.
Перетворіть професію у своє життя.
Слухайте тільки себе і пам’ятайте, що ця професія – журналістика – вона неймовірна тому, що вона базова. Але ці базові речі, базові критерії успіху в журналістиці треба освоїти.
А ще потрібно цінувати час, кожну секунду.
Про 10 правил свого життя
Перше правило життя – це мріяти, мріяти за горизонт до космосу…
Мріяти безмежно, постійно і довіряти своїм мріям. Бути завжди наполегливими у цих мріях!
Друге правило – ламати правила! Ламати правила, якщо ви розумієте, що вони щось затискають, не дають, не дозволяють робити те, у що ви вірите, у що ви по-справжньому вірите.
Третє правило – говорити «ні». Це досвід, який мені дався болісним шляхом, дуже болісним. Я дуже довго – років 20 – вчилася говорити «ні». Навчіться говорити «ні» одразу. Фальші , брехні, звабам, пропозиціям солодким, за якими потім можливо стоїть рабство, навчіться говорити «ні».
П’яте правило – це подорожувати. Я чесно обрала професію, тому що я дуже хотіла подорожувати. Я з мамою, з батьком подорожувала багато, тоді ще Радянський Союз був, але я розуміла, що хочу подорожувати далі і тому подорожуйте.
Шосте правило – дуже-дуже і дуже багато читати. Особливо зараз, у цей час постправди, фейків, диджиталізації, блаблабла … вам дуже багато читати доведеться, але зробіть це звичкою. Це важко. Ми своїх дітей не дуже привчили, хоч і зараз у мене син у 32 роки, донька в 20, донька менше, син вже багато читає. Навчіться багато читати, просто дуже багато, різного, щоб працювала думка, це така механіка.
Ще одне правило – садити квіти. Садіть дерева. Знаєте, навіть у політичних технологіях, якими я теж займаюся у силу своєї професії, є така навичка для політиків – посади квітку, щоб тобі дійшло, що ти маєш зробити взагалі.
Ще одне моє правило – це спілкуватися. Дуже багато спілкуватися. Не шкодуйте на це час, це елемент вашої професії. Для того, щоб навчитися слухати і чути, головне – чути, треба дуже-дуже багато досвіду. І я по цей день іноді сумніваюся, чи я права, але я можу це собі дозволити робити тільки тоді, коли я багато спілкуюся, тому що ніколи не знаєш, де знайдеш правду, у кому знайдеш правду. А люди – це істина. І коли ти навчишся їм довіряти, і коли вони тобі довіряють – це настільки незбагненні скарби знань. Спілкуйтесь.
Дев’яте правило – навчіться дружити. Це наука, це мистецтво і це робота. Навчіться дружити.
І моє десяте правило – навчіться любити. Тому що любов – це не просто еротика, потяг, гарні слова, квітки і поцілунки. Це робота, важка робота. Навчіться любити себе, свою половинку, свою країну.
Оксана Соколова, журналіст, телепродюсер, ведуча авторського проекту «Факти тижня з Оксаною Соколовою» на телеканалі ICTV , медіа -аналітик, медіа- менеджер:
Про стандарти аналітичної журналістики в Україні
Я більше телепродюсер, тому я переважно запускаю нові проекти і багато вже нових проектів зроблено – майже два десятки за останні 20 років. Я не хочу говорити, що таке розслідувальна журналістика, це все таки більше дослідження якогось світу навколо нас. Я завжди працювала на великому каналі, на каналі, який працює на широкого глядача, все одно – це мас-маркет. І я сприймаю цю професію найперше як ремесло, в якому дуже багато творчості, але це – ремесло. Мене багато за це критикують, але я впевнена, що ми є великим підприємством, найперше – великим заводом з власною технологією з чітким розумінням, що треба покласти в цукерку, аби вона була смачна, аби глядач її з’їв, і це секрети професії. Я вважаю, що це правильно: володіння технологією, володіння словом, мистецтвом правильно все подати, правильно дотриматись стандартів. Словом, я займаюсь більше ремеслом, бо проекти, які ми робимо, вони орієнтовані на широкого глядача, ми слухаємо і дуже ретельно вивчаємо запити цього глядача. І хочу сказати, що, напевно, останні років 5 телевізійним сегментом, принайні, точно керує маркетинг. І якщо раніше були якісь стандарти в підсумкових програмах, і в будь-яких, що на найпершому місці мають бути політичні новини, на другому місці – економіка, у хвіст кудись ми відносили культуру, така була якась традиція, я не знаю, постсовкова, напевне, і я досить довго працювала в такому шаблоні, але за останніх 5 років ми так само до цього дійшли, що немає жодних стандартів. Я слухала про те, що Лариса Мудрак говорила про те, що треба ламати правила. Мій шеф-редактор, Віктор Варницький , завжди каже, що немає підручників для нашого фаху, дуже багато емпіричного досвіду, дуже багато дослідження весь час іде. І ми, безумовно, дуже зараз орієнтуємося на маркетинг, на дослідження, як міняються запити глядача, що він хоче бачити, що для нього найважливіше, чим дихає це життя. Зміни настільки стрімкі й настільки шалені, що ми намагаємося не те, що за ними встигнути, ми змушені бути трохи на крок попереду для того, щоб залишатися на піку цієї хвилі і, словом, ми дуже прислухаємося до тих людей, на яких ми працюємо. Напевно, це ключова особливість і ключова запорука успіху – орієнтуватися на запити.
Про аналітичну журналістику
Можна дуже багато говорити про аналітичну журналістику, я єдине, що вважаю в телевізійному просторі наразі, і в ефірному просторі, напевно, треба відділяти сегмент інтернету від ефірного саме простору. Я вважаю, що саме в ефірному просторі аналітичної журналістики практично немає зараз. В Україні, напевно, немає зовсім. Я даю тут собі звіт – я вважаю, що ми робимо підсумкову програму, де дуже багато оглядових матеріалів, в яких є елементи аналітики, але назвати це такою серйозною, грунтовною аналітикою не можемо. Нема запиту глядача дивитися це в трансляції в ефірі. Більш думаючий глядач знаходить для себе відповідний продукт в інтернеті, де він може спокійно сісти і це пошукати, і подивитися.
Чи показувати глядачеві те, що він хоче
Особливість нинішнього часу в тому, що дуже велика спокуса давати глядачу те, що він хоче. Завдяки тому, що маркетинг зробив такі великі кроки вперед, завдяки соціальним мережам, ми чітко уявляємо свого глядача, що він їсть на сніданок, як він працює, скільки він заробляє, що він знає, що він хоче бачити – ми чітко це знаємо. І спокуса дати йому саме те, що він хоче, величезна. Але, знаєте, для мене в цьому дуже велика відмінність між фаховим журналістом і тими людьми – блогерами, ютюберами – тими людьми, які на сьогодні мають доступ до медійних майданчиків, створюють продукт, які мають навички комунікації, займаються комунікацією, але не є фаховими журналістами, для мене ключова відмінність – це відповідальність. Не тільки тому, що ми, фахові журналісти, ефірні журналісти, несемо юридичну відповідальність на відміну від тих, які працюють в соцмережах та інтернет, ми несемо юридичну відповідальність, але найперше – моральну. Мене так вчили зі студентської лави, що кожне слово, з яким я виходжу до глядача, воно точно впливає на людину.
І так орієнтуючись на запити людей, їх інтереси, дуже важливо не просто дотриматися стандарту, а показати реальність такою, якою вона насправді є. Коли я кажу, що ми вивчаємо, що хоче насправді бачити глядач, я швидше говорю про теми, про якісь аспекти життя, які його найбільше цікавлять, які більше повязані, можливо, з його життєвими обставинами, які найбільше впливають на зміни в його житті. Але я категорично проти викривлення реальності заради того, щоб сподобатися глядачу. Я категорично проти хайпу заради того, аби набрати кількість переглядів, рейтингу і так далі. Це принципова позиція, ми про це дуже багато говоримо у наших проектах, в колективі, я маю на увазі під час «літучок», дуже великі спокуси сказати саме так, як глядач хоче, але я вважаю, що ми маємо залишатися відповідальними журналістами.
І я завжди дуже орієнтуюся на прекрасну фразу Парфьонова, якого люблю і знаю особисто, і який казав, що все, що НЕ хочуть бачити опублікованим, є журналістика, а все решта – піар
Як правильно висвітлювати емоційну журналістику
Наша емоція, наше переконання не має виливатися в матеріал. Відстороненість – це складно. І в аналітичній журналістиці в будь-яких підсумкових, оглядових матеріалах, безумовно, авторська позиція присутня. Авторська позиція має базуватися на фактах, базуватися на експертних саме оцінках різних. Я переконана, що світ не чорно-білий, він дуже багатокольоровий, багатокомпонентний і ми маємо враховувати різні аспекти і розуміти, що немає такої однозначної, чіткої істини і правди – її просто не існує, тому що є безліч поглядів. Я вважаю, що ключове наше завдання – це проаналізувати широкий спектр, зробити «вижимку» і дати глядачу максимальний широкий зріз поглядів і погляд на ситуацію з різних аспектів , з різних сторін.
Олена Шрамко, журналіст, редактор, PR-директор медіа-холдингу «Медіа Груп Україна», екс-головний редактор «Галицьких контрактів»
Про трансформацію зі сфери журналістики в PR
Медіа, ті, що живуть за власний кошт, тобто які заробляють самі на рекламі, на абонентах, живуть досить складно. І я, як головний редактор, була останнім часом ще й медіа-менеджером, відповідала за дохід видання, це було останнім часом досить складно, і сайт заробляв сам, там немає спонсорів. Тобто мені потрібно було якось і заробляти, і залишатися в професії. Як на мене, PR – директор холдингу – це так само медіа-менеджер, і, власне, мені знадобилися всі мої навички: і медіа-менеджера, і керівника медіа.
Мій перехід був досить лагідний у професію.
Проекти, які є в медіа-холдингу – це телеканали «Україна», НЛО, молодіжний телеканал «Indigo», це була газета «Сегодня» – вона вже закрита з минулої осені, припинили ми видання, але сайт залишається. У нас журнал і сайт Wogue UA в Україні, у нас регіональні сайти, телеканали «Сигма», «Донбас» – усе це наше – ще «34» у Дніпрі. У нас є, звичайно, продакшен, ми виробляємо серіали.
Проект, яким я пишаюся, коли я прийшла у холдинг, і я, як журналіст з діловим досвідом, звикла якось собі уявляти галузь, і мені було цікаво, як тут усе налаштовано, і, власне, я ініціювала проект «Знято в Україні» разом із сайтом delo.ua . Мені було цікаво представити усю галузь, хто ці люди, які виробляють кіно, телесеріали в Україні, бо я їх не знала. І ми зробили величезний каталог, представили майже всіх людей –режисерів, звукорежисерів, акторів – була така величезна праця.
Які були кейси кризових ситуацій
Коли ми закривали газету, я думала, що буде така кризова ситуація, закриття такої великої газети, як «Сегодня», бо був значний колектив людей, але розставання було цивілізованим, усі отримали по три зарплатні ще, тобто скорочення було за всіма правилами..
Зараз виникла ще така потреба, коли потрібні смм-менеджери, а класичні журналісти, які пишуть статтю-дві на тиждень, на них потреба зменшується..
Є люди, які пропрацювали у журналістиці до тридцяти років, вони просто не можуть уже змінити себе, їм не цікаво, вони не розуміють, як це, їм здається, що на сайті всі халтурять, що це не та робота, якою треба займатися в житті. .Переформатовується зараз журналістика і я вважаю, що бути смм-менеджером класним, вміти працювати з аудиторією, контентом – це так само рівень журналістики.
Чи можна вважати блогерів журналістами
Це люди, які працюють на одному полі, що й ми, з контентом і аудиторією. І навіть от у нас потужні медіа, в яких великі редакції, але вони досить часто можуть конкурувати з блогером, у якого в команді 2-3 людини, але вони конкурують за увагу тієї самої аудиторії. І далі питання тієї самої медіа-економіки: якщо медіа з трьома людьми в редакції може заробляти і окупити себе, свою діяльність, то в нього є майбутнє, а якщо там якась редакція може бути величезна, і вона себе у нинішній економічній ситуації не може прогодувати, потребує постійних вливань, можливо, колись постане питання, чи потрібно продовжувати життя такої редакції, такого медіа.
Як вибудовувати свої зв’язки піарникам
Дуже знадобилися усі знайомства з медіа, і я їх підтримую, збільшую, так само як і знайомства з піарниками і різних холдингів.
Досить часто приходять люди, мої знайомі, які хочуть, щоб ми підтримали якийсь проект, який є суто рекламним, я маю відмовляти.
Коли ти працюєш у медіа, ти маєш розуміти, що це є нормальним, коли ти кажеш комусь: вибачте, це не контент для ЗМІ, або це не та тема, яка підходить для якоїсь статті або інтерв’ю, це реклама.
Бо медіа – це бізнес і ми всі хочемо, щоб писалися незалежні матеріали, але ми ж розуміємо, що медіа живуть за рахунок реклами.
Чи відбулися кардинальні зміни за умов карантину
Усі працювали на сайтах, телеперегляди збільшилися досить серйозно, трафік на сайтах збільшився, але ніхто не отримав збільшення по доходах, бо рекламодавці на цей час забирали свої бюджети, скорочували і тому ви бачили, що багато сайтів зверталися до аудиторії, просили, щоб їх підтримали, бо трафік зростає, сайти працюють, і щоб підтримувати таку зацікавленість, потрібно виплачувати кошти на створення контенту.
До яких викликів має бути готовий молодий піар-менеджер
Повинен бути готовий працювати з усіма медіа, які існують зараз. Розуміти усі канали комунікації, телебачення – це не всі канали комунікації, а ще блогери,(блогер може бути більш впливовим, ніж якийсь соціальний канал), вміти аналізувати це.
Не витрачати дарма свого часу. Піар-менеджер часто може бути однією людиною на весь актив, а в колективі 100 чоловік, і всі від нього хочуть уваги, треба одразу якісь акценти зробити, ти один не можеш за всіх усю роботу робити, потрібно виділити людей в активі, які будуть обличчями твого бренду. Треба бути ефективним. Ти одна людина на усі запити.
Тимур Мірошниченко – журналіст, ведучий на каналах UA:Перший та ТРК «Україна», незмінний коментатор конкурсу Євробачення в Україні:
Про мрії студентів стати тележурналістами та працювати в кадрі:
Це абсолютно реально. Взагалі мріяти дуже корисно. Причому мрії ці можуть бути будь-якого масштабу. Це навіть не стільки корисно, скільки правильно в житті будь-якої людини. Коли ти мрієш, то десь у тебе на підкорці постійно щось відбувається для реалізації цієї мрії. Навіть якщо тобі здається, що це в принципі неможливо. Коли я починав у 2005 році, було десяток каналів, а зараз телеканалів сотні. Є суто інформаційні, є розважальні, є загальнонаціональні тощо. Зараз можливостей для роботи в кадрі стало в рази більше, ніж було 15-20 років тому. Більше того, не тільки ж Євробачення зараз існує. Молодь якраз навпаки більше прив’язана до соціального світу, до Ютубу, інших джерел отримання інформації, до того ж інстаграму чи фейсбуку. Навіть більше інстаграму. Буквально днями бачив дослідження, що 90 відсотків людей до 25 років більше проводять часу в ютубі, а від 25 до 40, 30 відсотків на 70 – на користь фейсбуку. Тому можливостей працювати в кадрі наскільки багато, що ми навіть не можемо собі уявити.
Про підготовку перед ефіром
Я просто готуюся. Я, по-перше, поважаю роботу усіх тих людей, які працюють над ефіром. Тому що це дуже велика робота, це десятки людей, це режисери, редактори, оператори, сценаристи, які днями й ночами пишуть ці сценарії. А люди працювали, вкладали душу, вкладали ідею. Тому я в першу чергу готуюся до ефіру в будь-якому разі. І якихось інших ритуалів немає. Розминку артикуляційного апарату я роблю вранці щодня. Не те, щоб я став і перед зеркалом робив, я просто, їдучи в машині, розминаю артикуляційний апарат на весь день, це вже доведено до автоматизму. Ну й найголовніше – це попити води. Як би це дивно не звучало. Але десь за пів години до того як тобі багато доведеться говорити, треба випити не холодної і без газу. І все буде добре.
Поради та лайфхаки для студентів, які мріють стати успішними ведучими, журналістами
Гарно навчатися, це однозначно. Тому що така загальна ерудиція надзвичайно важлива для будь-якої людини, а для людини, яка веде, розуміти, що відбувається в Україні та світі. Це можна додати до актуальної загальної ерудиції, щоб не осоромитися. Що ще? Постійно працювати над собою. Зараз можливостей самовдосконалюватися дуже багато, тому потрібно просто обирати те, у чому тобі зараз хочеться прокачатися. І робити це постійно.
Олег Панюта, журналіст, ведучий програми «Сьогодні. Підсумки з Олегом Панютою» (ТРК «Україна»):
Негативні й позитивні тенденції в журналістиці
Це не тенденції, це те, у чому ми програємо. Якщо говорити про класичні канали надходження інформації до глядача, то телевізійний формат дещо програє у швидкості отримання інформації порівняно з соціальними мережами. Можливо, невдале порівняння, але людина за своє життя має звички, коло спілкування, товаришів, друзів, свого лікаря, свого перукаря й інших людей, до яких вона прислухається. Якщо телебачення не є цим колом для свого споживача, це інша історія. Але глобально ми маємо допомогти людині жити спокійніше, краще, наскільки це можливо, й комфортніше в цьому світі. Як би дивно не звучало, але навіть негативна інформацію може виявитись тією, яка зможе допомогти прийняти правильне рішення. То негативна річ – те, що ми не встигаємо за соцмережами, але в цьому я вбачаю й позитив. Якщо ми як спільнота стали своїми для тих людей, які довіряють, які сприймають нашу інформацію, які аналізують її, використовують для свого життя, я думаю, що нам не варто переживати. Звичайно, ми не повинні чекати, коли наш глядач зовсім від нас відмовиться, але потрібно пам’ятати, що наше головне завдання – це інформувати, пам’ятати про потреби нашого споживача, нашого глядача, і не давати їм приводу мати сумніви.
А з позитиву, якщо говорити про журналістику, це те, що вона не стоїть на місці, те, що вона використовує всі прекрасні методи опрацювання інформації.
Чи емоційно важко працювати
Важко, але легко тому, хто не дивиться новини, тому, хто не переймається тим, що відбувається Україні. Насправді важко всім нам, тим людям, які дбають про майбутнє. Про те, чим ми будемо завтра дихати, що ми будемо завтра їсти, хто буде нас оточувати. Насправді відповідальність кожного з нас, як ми будемо жити в цій країні. Як би пафосно це не звучало, це наша доля, кожного з нас. Тому важко чути і бачити, що кожного дня відбувається. Світ не ідеальний, але від кожного з нас залежить те, щоб він став кращим.
