«ДЕЛЬТА» – СПРАВЖНІЙ ФІЛЬМ ПРО «НЕСПРАВЖНЮ ВЕНЕЦІЮ»

Днями в український онлайн-прокат вийшла документальна стрічка «Дельта», знята кінокомпанією «МАГІКА-ФІЛЬМ». Це чесна розповідь про невеличке містечко Вилкове, яке називають «українською Венецією», бо стоїть воно серед густих туманів, майже повністю на воді.

Світова прем‘єра фільму відбулася 2018 року. З того часу він увійшов у перелік найкращих стрічок 2018 року за версією видання «Lb.ua / Лівий Берег» та отримав відзнаки кінофестивалів Odessa International Film Festival та Artdocfest, став «Найкращим документальним фільмом» 2-го Київського тижня критики та взяв нагороду «Кіноколо-2018», був номінований на звання «Найкращий документальний фільм» Української кіноакадемії 2018. Також стрічка була відзначена головою журі конкурсної програми NEXT MASTERS COMPETITION 60-го кінофестивалю DOK LEIPZIG Джеєм Розенблаттом.

Режисер фільму Олександр Течинський приїхав із Дніпра до Києва, аби зустрітися із нашою журналісткою та поговорити про «Дельту».

• Із чого для вас розпочалась Дельта?
• Якось я туди поїхав. Це було десь третє січня років із 10 тому. Знаєте, у такі дні люди ще відзначають Новий рік, а їжа й напої ніяк  не закінчуються. Ти починаєш втрачати свідомість від кількості усього цього. Я сказав собі: «досить». Якраз тоді я тільки придбав «Leica», фотоапарат на плівці. І мені захотілось познімати чогось чорно-білого, графічного. Почав думати, куди б поїхати. Я абсолютно без якоїсь зайвої думки подивився на карту і обрав Вилково. Поїхав я туди, познайомився із хлопцями, почав із ними очерет косити. Вперше побував там таким ось дивним чином.
• І вас так усе вразило, що ви вирішили зняти фільм?
• Ні, мене не сильно вразило побачене. Я зробив якусь фотоісторію.

А потім почав знімати кіно. І коли зробив короткометражку, подумав, що можна повернутися у Вилково і подивитися, що там відбувається, чи всі на місці, чи всі живі. Став їздити активніше.

А потім почався Майдан, потім війна. Зима пішла на зйомку Революції. Наступної зими було Дебальцеве, я активно там працював для іноземних видань фіксером та фоторепортером. Так було до 2016 року. У принципі, поки іноземним журналістам було нормально, ми туди їздили. Потім стало зовсім глухо і я вирішив на певний час призупинитись із цим.

Тож взимку з 2015 на 2016 рік я знову поїхав у Вилково. Провів там весь сезон, жив у знайомого – Віті. Знімав, але не так багато. Більше тусувався з цими людьми, працював, грузив очерет, усяке таке. Косив, грузив, дрова пиляв. Я жив у цього приємного хлопця. Ми називали це «будинок відпочинку «Документаліст»».

• Ви говорите, що між початком зйомок і активною фазою роботи була велика перерва. Чи трансформувалася ідея фільму протягом цього часу?
• Я не скажу, що існує кристалізована ідея. Інколи мені її навіть важко виразити словами. Я далеко не майстер розмовного жанру. Але приблизно її відчуваю. Я розумію, що ідеї, сценарії, плани для документального фільму – це ефімерна річ і усе може змінюватися. Наприклад, був один хлопець, якого я хотів знімати, але він потонув, як тільки ми приїхали. Там це на кожному кроці. Ти не можеш прописати сценарій у подібній ситуації, бо умови, за великим рахунком, близькі до екстремальних. Ти не можеш сто відсотків на щось розраховувати. Але ти можеш наполегливо працювати і рухатись до своєї примарної цілі. Фільм «Дельта» доводить, що цей метод певною мірою ефективний.

 – Деякі журналісти називають ваш фільм «поетичним зображенням українського села». Прокоментуйте такий статус.

• Моя справа зняти кіно. Справа критиків – давати йому оцінки. Ми можемо лише слухати це й сприймати. Я не розумію, що таке поетичне чи непоетичне. Чудово, якщо люди хочуть бачити щось прекрасне, якщо це є синонімом.
• Наскільки я розумію, Вилково – російськомовний регіон?
• Насправді, ні. Це заміксований регіон. Там відбувається перетин багатьох національностей: болгари, роми, українці, росіяни. Це місто, за великим рахунком, заснували старовіри. Тому усе заміксовано. Та ті люди, з якими мені довелось поспілкуватися, в основному, дійсно, російськомовні.

–  Чому у фільмі так багато лайки?

• Це абсолютне відображення реальності. Лайка звучить там постійно. Мене багато разів критикували з цього приводу, особливо українська діаспора за кордоном. Але треба лише вийти на вулицю, відкрити вуха і послухати, що матюк стоїть від Сяну до Дону. Це, навіть і не мат, за великим рахунком. Наприклад, у сцені, де сваряться чоловіки, які вантажать очерет, це просто пісенька, розвага під час роботи. Давайте назвемо це «культурним феноменом».

• У маленьких провінційних регіонах, зазвичай, збережені давні традиції. Чи підмітили ви якісь цікаві звичаї у Вилково?

 – Традиції черпати воду з річки. Хто більше, хто швидше, хто сильніше. Про запас, цистернами. Вона ж свята. Звичайно, я іронізую. Я до традицій ставлюсь дуже скептично. Ясна річ, там цього всього дуже багато. Але ж знову таки, це заміксований регіон. Ці традиції не мають чіткого національного забарвлення. Тут усе, як і в багатьох частинах України, змішалося. Радянське із християнським, християнське з язичницьким, язичницьке ще з чорт зна яким. Врешті-решт, усе це наклалося на економічні проблеми, нове культурне сприйняття й усе змішалося в якусь кашу. 

• Ви згадували, що чоловік, у якого ви жили, покінчив із собою. Розкажіть трохи про нього, про його долю.

• Його звали Вітя. За великим рахунком, він потрапив у м‘ясорубку. Важко навіть уявити, що жив хлопець у цьому Вилково, на річці, байдарками займався, комсомолець, піонер, спортсмен. А потім його відправляють воювати в Афганістан. Він розповідав, що там була повна доступність усього. Він якось сидів у бензовозі і дивився в ущелину, де вже тисяча таких бензовозів. Вони постійно щось приймали, якісь наркотики. Потім він демобілізувався і повернувся. Це було десять років пияцтва. Він ледве прийшов до тями. Спортивна молодість його трохи тримала. Він був людиною із відчуттям прекрасного, постійно прагнув до нового. І взагалі, він був добрим чоловіком, намагався допомагати тим, хто його оточує. І нам у тому числі. Тому ми з ним подружилися і жили в нього довгий час.

• Скільки тоді працювало людей над фільмом?
• У полі було дві людини: я і звукорежисер. Іноді до нас приїздили режисер монтажу Марина Майковська і на той момент продюсер Юля Сердюкова. Про щось домовлялась. Але у полі було дві людини.

• А взагалі, скільки людей працює над створенням фільму?

• Гадки не маю. Від початку все починалося з мене і Юлі Сердюкової. Ми з нею обговорювали ідею, їздили на локацію. Потім я зиму знімав один, потім із звукорежисером. Але, безумовно, безліч людей, важливих для фільму, залишаються в офісі. Працюють із документами, продюсують процес. Це й бухгалтери, й світлокоректори, і перекладачі… Багато важливих людей.

• Мені здається, з документального фільму кожен виносить своє. Але майже 10 років тому, на початку зйомок, яку ідею ви уявляли?

• Я не думаю про те, що я буду доносити. У мене інше сприйняття фільму. Я приїхав і побачив потенціал у цій місцевості. Я йшов за якимись своїми враженнями. Звучить дуже ризиковано, але інколи з цього щось виходить. Не те, щоб я формулював думки. Для цього я й знімаю. Фіксую те, що бачу, і роблю з цього якусь історію. Не словами, які не зможу сформулювати, а картинками, враженнями.
  

• Чи зміниться сприйняття фільму з його переходом з великого екрану в онлайн?

• Звичайно, зміниться. Але не сприйняття, а ті, хто його дивляться. Бо в кіно ходять одні люди, в кіно на документальні фільми ходять зовсім інші люди, а дома дивляться взагалі треті. Я просто чекаю потік відгуків від тих, хто свого часу не дійшов до фестивалів. Тепер вони мають можливість подивитись «Дельту». Я завжди з великим зацікавленням спостерігаю за відгуками й рецензіями. І вже інколи навіть їх прогнозую.

Мені здається, що «Дельта» не для широкої аудиторії, як і все документальне кіно. Воно зроблене так, що може сподобатись великій аудиторії. Але для цього потрібен час і бажання. Звичайно, це не фільм для вечірнього відпочинку. Тож і відгуки будуть відповідні. Комусь сподобається, а комусь ні. Подивимось, час покаже. 

• «Дельта» у 2018 році отримала велику кількість нагород і її навіть було внесено до списку найкращих документальних фільмів року. Як ви думаєте, у чому секрет такого успіху?

• Чесно, гадки не маю. Та й намагаюсь про це не думати. Мені це кіно подобається до сих пір, я із задоволенням його переглядаю. Можливо, воно вийшло в необхідний момент і кудись влучило. У нас не було мети зняти фільм для нагород, ми просто хотіли зробити гарне кіно. Сподіваюсь, у нас це вийшло.

Подивитися фільм онлайн можна на платформі Takflix за посиланням – https://takflix.com/uk/films/delta?fbclid=IwAR2v4Ni1jk_8phxocph47cuuRakZLi3BQpN81prsYO5looCUkEx9xcwNygY

Інтерв‘ю підготувала Альбіна Панченко