“Черкаська диканька”

Всі ми по-різному святкуємо зимові свята: хтось іще має можливість поїхати до сіл або містечок та послухати коляду наживо, а хтось це «дивне» дійство споглядає лише з екрану телевізора. Часом  я сама із захватом розповідаю друзям, як маленькою, гостюючи в бабусь та дідусів, ходила колядувати їхнім селом. Як загадково посміхаючись одне одному, посеред дороги,  разом зі священиком збирала розсипані мною цукерки; як потрапила під солодкий артобстріл від своїх конкурентів; тікала від оскаженілих собак, яких відв’язували не зовсім привітні господарі… Проте є у мене один різдвяний спогад, котрий жодним іншим, окрім як казковим, не назвеш…

Мій тато був священнослужителем, тобто по закінченню духовної семінарії став очільником церкви в с. Вербівка, Кам’янського р-ну, Черкаської області. Однак очільництво церкви справа затяжна, і спершу йому довелося трохи почекати. Нарешті, коли настав довгоочікуваний момент, він, сповнений ентузіазму прибіг додому, урочисто проголосивши, що: «Дали село Вербівку!», схватив підрясника і поїхав на оглядини. Дорога виявилася неблизькою, до омріяного села дістався аж надвечір. Зі слів тата, довго чвакав зимовим болотом, стомившись, почав стукати у вікна: «Я ваш новий батюшка, мене прислали з Черкаської єпархії. Пустіть переночувати», а йому у відповідь кричать: «Який ти к чорту батюшка, в нас церкви сто год як нема!». Згодом з’ясувалося, що церква є, але от заходити туди бояться. Ні, не через чортівню, і не через різні сільські легенди й вигадки. Просто церква дерев’яна, збудована ще «за царя Гороха», точніше 1768 року, до того ж без жодного цвяха. До речі, в цій церкві молився ще П. І. Чайковський, і, на щире переконання місцевих жителів, саме тут написав балет «Лебедине озеро». Це й не дивно, водоймища Вербівки ще з давніх давен облюбували великі лебедині сім’ї.

Дерев’яна церква в с. Вербівка, збудована ще у XVIII ст. (Черкаська обл., Кам’янський р-н), 2008 р.

Щоб не злякати церковного «мамонта», йому виділили нове приміщення в колишньому дитсадку. Дуже швидко туди потягнулися черги «паломників-вербівчан». Сельчани приносили з дому ікони, рушники, ужиткове приладдя. Батько теж захопився, власноруч створив дві ікони, одну вишив, іншу написав маслом. Допоміг змайструвати іконостас, вирізавши для нього частину деталей.  Переддень Різдва «священна обитель» була підготовлена як слід. Однак і без комічних ситуацій не обійшлося: на одній зі служб молодий диякон, що був за помічника, забув молитву. Втім, не розгубився, щоб не осоромитися, в такт молитовній службі протягнув: «Батюшка, я збився-я-а».

У різдвяну ніч «черкаська Диканька» не спала. Світло лилося з кожного вікна. Всі чекали на молоду матушку, що мала вперше співати в церковному хорі. Втім, вона про це не здогадувалася. Тато вмів тримати інтригу. На «всеношну» літургію набилося стільки народу, що й продихнути змоги не було. На ранок церковна процесія рушила сільськими вулицями. Молоді «попівни» – (я зі старшою сестрою) теж швидко вивчили «Нова радість стала».  Жодної хати не оминули.

До різдвяної торби летіли горіхи, домашні цукерки, навіть макарони. Ці  макарони часто-густо слугували мешканцям села в якості зарплати. Посеред сільської ради стояв «грошовий станок» – макаронний апарат і чеканив «валюту». Вербівка мала своєрідну автономію: свої гроші, у вигляді смачних галушок, дороги з горіхових шкарлупок, що вирішували проблему асфальтування, невеличкі домашні підприємства, на яких виготовляли різні солодощі.

До сих пір цікаво, чи був у той час в селі майбутня зірка української естради – Олег Винник, чи вже ні? Чи застав часи, коли в ньому правив молодий священник зі своєї сім’єю?… Адже він теж народився у цьому незвичайному, дивовижному краї та увібрав у себе всю магію і колорит казкової Вербівки.

Ніна Гербич

Студентка 3 курсу Інституту журналістики КУБГ