Будинок вдови, що плаче

Споконвіку у народі дбали про сиріт та вдів. Бо розуміли, що це величезне горе й розпука – втрачати свою половинку. Навіть прислів’я є в народі, які й демонструють оте людське співчуття та розуміння: «Вдовіти – горе терпіти», «Вдовине горе кожен знає, а не кожен про вдову дбає», «Плачте, очі, хоч довіку по доброму чоловіку!».

Про вдовине горе складено й багато пісень, книг та історій. Навіть пам’ятники ставлять. Наприклад, відомий пам’ятник вдові в Карлових Варах, (Чехія).

В Україні ж, у Києві, є навіть будинок вдови. 

Усім відомо, що на вулиці Лютеранській розміщена Адміністрація Президента. Розкішна будівля та величезна територія, до якої майже ніколи неможливо потрапити. Кроків двадцять вгору і на будівлі з каменю я помітила цікаву архітектурну деталь. В самому центрі дому – обличчя жінки. Доволі поширено, як для архітекторів минулих століть – розміщувати різних грифонів, атлантів, левів чи химер (не можна не згадати Городецького), та зазвичай їх багато і вони розміщені по всьому периметру будівель.

А тут одна лише жінка. І мені стало зрозуміло, ось вона – вдова!
Будинок вдови, що плаче – така назва цієї споруди. Побудували її ще на початку минулого століття і до нашого часу зберегла свій оригінальний вигляд. Архітектурна пам’ятка має й немалу історію, яка, відверто кажучи, менш цікава, ніж сама назва.

Споруда була просто як будинок для полтавського купця і під час зведення про вдову й мови не йшлося. Та все ж, більше ніж за сто років, одна вдова там таки була. Але хто взагалі вирішив, що вона плакала? Про страждання тієї конкретної вдови історії нічого не відомо, але жіночий маскарон, що прикрашає будівлю, як уособлення вдовиного горя, плаче й досьогодні.
Тож в похмурий день із дощем не ховайтеся по кав’ярнях і ресторанах, а загляньте на Лютеранську. Краплі дощу, що стікають по стінах та обличчі жінки – це і є сльози вдови.
Ось чим аргументована така назва, яка мене дуже зацікавила. А втім, навіть коли сяє сонце, будинок вдови залишається однією з найсумніших будівель Києва. Але в цьому трагізмі таки щось чарує…

Маргарита Тімофєєнко