Українська - сучасно і своєчасно! Проект Університету Грінченка

Тетяна Видайчук: В українців поцупили наш етнонім – Русь

СловОпис  мав цікаву бесіду про українську мову та історію мови з кандидатом філологічних наук, доцентом кафедри української мови Київського університету імені Бориса Грінченка Тетяною Видайчук. Переконайтесь самі.

 

– Російська пропаганда жонглює фактами історії нашого народу, історії нашої літератури, мови і культури, чи не так? 

–Так. Жонглює, і не тільки останнім часом. Я можу наводити чимало історичних аргументів тому, як зароджувалось таке жонглювання. Насамперед варто згадати, що в українців поцупили етнонім «руський». Нагадаю, що «Київська Русь», «руський», «русичі» – це назви, якими окреслювали територію та етнічний склад ранньої східнослов’янської держави Київська Русь. Жонглювання розпочали не сучасні політики та державні діячі, а колишні церковники. Ще у 1303 році у Константинополі відбувся синод, на якому патріарх не лише надав можливість київському митрополиту переїхати з Києва до новозаснованих земель – Залісся, Московського чи Ростовсько-Суздальського князівства, а й специфічно назвав ці землі – «мигале Русь», тобто «похідна, пізніше приєднана», протиставивши тим самим нові території первісним теренам країни «мікре Русь»; а митрополит став називатися «київським і всія Русі».

У діловому вжитку константинопольсього патріархату, у церковній документації почали вживати “мала і велика Русь” …

–І під «великою» розуміли не більшу, старшу, раніше утворену, а ту, де знаходиться митрополія.

Далі цю назву підхопив у 1492 році російський цар Іван ІІІ, відомий нам як Іван Грозний, коли «велике князівство московське» проголосив спадкоємцем держави Київська Русь, а себе «об’єднувачем усіх земель руських», «государем і самодержцем всея Руси». Саме тоді у вжиток увійшли терміни «Малоросія», «Біла Росія» і «Велика Росія», що вплинуло на розвиток семантики слова «Русь», яке почало ототожнюватись з територією Московщини. У майбутньому остаточна схема розвитку східнослов’янських народів як «единого русского народа», що включає великоруську, малоруську та білоруську гілки, була оформлена Карамзіним у його «Історії держави Російської».

Долучився до такого жонглювання ще один російський історик Погодін. Він у своїх працях відстоював ідею, що територію Київщини і Середньої Наддніпрянщини споконвіку заселяли росіяни, а ті, хто називали себе українцями, прийшли із заходу, з Карпат наприкінці 14 – на початку 15 ст. Відповідно, ця територія не є автохтонною для українського народу, а є питомою російською. Відповідно, домінують назви «руський», «русичі», а не «український», «українець». Так Погодін починає писати про зіпсовану польською російську мову на території Середньої Наддніпрянщини. Що знову ж таки, за переконаннями Погодіна, позбавляє українців права на свою мову, культуру, державу.

– У радянський час пропагандистські  жонглювання українською історією та мовою  набували нових витків і обертів.

У 1946 році вийшла книжка історика Петрова «Древная Русь». У ній уперше обстоювалась думка, що Київська Русь  – це колиска трьох братніх народів. Спільна колиска, з якої одномоментно почали свій культурний, історичний, політичний розвиток три східнослов’янські народи: російський, український і білоруський. У 1956 році на черговому ЦК КПРС, присвяченому трьохсотліттю возз’єднання України з Росією, ця ідея була проголошена єдиною етнополітичною концепцією, яка може бути представленою у книжках та підручниках для вищої і середньої школи. Постає риторичне питання: «Якщо Київська Русь –  «спільна колиска», з якої почався одномоментний розвиток трьох братніх народів, то чому на цьому з’їзді ЦК КПРС йшлося про «возз’єднання» України з Росією? Значить, історія була не такою вже «єдиною, спільною»!.. Правда, в цій «теорії спільної колиски» є ще одне «але». Виразно постає «старший» брат серед трьох… Так, в історико-етимологічному словнику російської мови про спільність мовної, культурної і літературної спадщини часів Київської Русі не йдеться, приклади з перших писемних східнослов’янських пам’яток наводяться як етапи розвитку саме російської мови, та й пам’ятки вивезені до Москви…

– Українці, скажімо так, не яро, а дуже толерантно завжди  відстоювали свою національну ідентичність і право на окремішність розвитку мови, літератури, культури, історії, держави.

– Можливо тому, що Київська Русь доволі демократично об’єднувала слов’янські племена. Усі ми знаємо «Історію України-Руси» М.Грушевського,  писану на основі «Повісті временних літ». Київська Русь – це споконвіку земля полян, раннього слов’янського племені, яке заселяло територію Київщини і трохи Середню Наддніпрянщину. І, власне, поляни стали тією рушійною силою, яка потім об’єднувала інші східні слов’янські племена у ранню феодальну державу. І саме поляни називали побратимів «русичами», «русинами», але аж ніяк не «руськими», «росіянами», а свою країну – ніяк не Росією, а Руссю. Сьогодні про це потрібно говорити без зайвої толерантності.

– Становлення етносу, утворення і розвиток держави, формування і розвиток мови тісно переплетені.

– Варто пригадати походження назви «Україна» і похідних від неї слів «українці», «український». Уперше назва трапляється в «Повісті минулих літ», зокрема  в Іпатівському списку, в описі смерті переяславського князя Володимира Глібовича є така фраза: «…вельми плакала Україна за ним…». У назви «Україна»  є кілька пояснень. За одним розумінням, це – земля, наділ певного князя, і найменування походить від дієслова «вкраяти, відрізати». За іншим, це територія, спочатку певного племені, а потім територія певного князівства, і це іменникове утворення, подібне до українських слів «низина, долина, країна, чужина». Ще з часом з’явились такі випадки слововживання: «Литовська Україна» (під протекторатом Литви), «Польська Україна» (під протекторатом Польщі). У козацькі часи була «Козацька Україна». У такий спосіб наші з вами предки розуміли, що ця земля (територія) є своєю, за її межею – чужина. Ще згодом cтали відомими такі географічні назви, як «Східна Україна», «Західна Україна», «Слобожанська Україна». Так назва «Україна» стала елементом національної ідеї, національної самосвідомості і поступово перетворилась на етнонім, на назву окремої слов’янської держави східноєвропейського регіону. Але політичні жонглювання етнічними назвами та історією тривають донині.

Україна як доволі толерантна нація й досі не може оговтатись від цих жонглювань, і доводиться часто відповідати на запитання, чому українська мова є автономною.

– Українська мова розвивалась із праслов’янського лона. Становлення і розвиток мови – дуже тривалий процес. Не можна говорити про час народження мови, як про дату народження дитини або відкриття пам’ятника. Її глибокою основою є той мовний пласт, яким користувались давні-давні слов’яни до часу свого розселення. Тому назви рослинного і тваринного світу, назви спорідненості та свояцтва у різних, навіть не дуже споріднених слов’янських мовах, подібні. Типологічні ж ознаки української мови, які відрізняють її від інших слов’янських, формувались від 6 до 9 століття нашої ери, коли на історичній мапі вималювались східнослов’янські племена. Власні риси, відмінні українські, шліфувались у живому мовленні наших предків, у територіальних діалектах, у дописемний період. І вже на кінець 11 століття постала одна зі східнослов’янських мов, яку можна назвати рівноправним членом слов’янської групи.

А ще, можливо, такі питання постають в аспекті  відмінностей між російською, українською й білоруською, адже відмінних ознак між цими мовами набагато менше, ніж між діалектами китайської мови. Тож ця позірна схожість, позірна близькість, ймовірно, дає підстави спекулювати на побутовому рівні питанням мови. Адже на рівні університетської освіти і в академічній науці панує науково достовірне трактування слов’янської групи мов.

Підкажіть, як довести пересічному користувачеві соціальних мереж, що українці мають свою мову та історію?

– Сьогодні часто можна побачити такі доведення через схожі слова «вродливий» та «уродливый», «перукарня» та «пекарня» і подібні. Але ми нічого не доведемо хоча б тому, що у нас, українців, не виникає запитання, чи існує окрема російська мова? Російська й болгарська дуже схожі. Але ми не запитуємо, чому це різні національні мови, якими користуються окремі народи, що теж мали колись спільну російську імперську історію. Не виникає питань про окремішність  чеської і словацької мов, хоча колись це була єдина країна. Не виникає у нас із вами питань про сербську і хорватську мови… Можливо, варто спробувати запитати і дочекатись відповіді.

До більш підготовленого опонента, думаю, можна підходити з позиції аналізу образів і символів фольклору, які формують національний світогляд. Припустімо, що російській культурі символізує калина? В українській – це символ краси, здоров’я, рідного дому, України. У російській, наскільки я знаю, – символ літньої жінки. Чому такі різні культурні асоціації? Або, якою у наших народних казках постає лисиця? Хитра. І, однозначно, виникають алегорії: ми називаємо лисами тих людей, які намагаються обманювати, хитрувати. Але для чехів лисиця – розумна. А хіба вона не розумна? Лисиця в будь-якій ситуації буде діяти на свою користь і знаходити із цієї ситуації вихід. Такий національний світогляд формується традиційно, така інформація передається від покоління до покоління. Нам із вами не спадає на думку порівнювати жінку, як в Індії, зі священною коровою.

 

– А як щодо двомовності? 

– Я негативно ставлюсь до двомовності на рівні держави. Атрибутами держави є гімн, герб, недоторкані державні кордони та державна мова.

Двомовність на рівні особистості – значно складніше питання. Нині серед нас багато таких людей. Це факт. Але ким вони себе ідентифікують: українцями чи росіянами? Чи не з’являється така собі диглосія мислення, яка може призвести до дуже непередбачуваних результатів?

– Але ж у світі двомовність існує?

–Якщо говорити про Канаду, то одні штати розмовляють англійською, інші – французькою. До судів і державних установ запрошують перекладачів, а дорожні вказівники дублюються  двома мовами тільки на кордоні штатів. Канада – конфедерація, а Україна – унітарна держава.

Добре знати кілька мов, але людина буде мислити тією мовою, яка є їй рідною. І дуже унікальними є ситуації, коли людина може думати кількома мовами, не перекладати думку. Тому рішення про двомовність на державному рівні я вважаю безперспективним продовженням усе того ж жонглювання поняттями «Україна», «український», мова, історія, культура, усі вони випливають із політичних пересмикувань.

Сьогодні часто наводять приклад Сінгапуру, унікальної країни в плані економічного розвитку, політичного становлення, країни, де офіційними є чотири мови, одна з яких має статус національної. Але я думаю, що Україні ближчим є досвід Балтійських країн, зокрема Литви, на шляху закріплення державності на геополітичній карті світу.

–  Російська є мовою вуличного побутування.

– Чимало людей спілкуються російською  в побуті, а в ситуаціях офіційного спілкування спрацьовує інший мовний код, і офіційна розмова не може відбутись російською мовою. Останнім часом у Києві все частіше чути українську. Намагаються користуватися нею і в інших мегаполісах. Проте не варто ідеалізувати володіння чи користування російською. Маю приклад із особистого наукового життя. Ще наприкінці 90-х років я виступала на конференції у Нижньому  Новгороді і вирішила, що я можу доповідати російською мовою. Після виступу до мене підійшов поважний професор і зауважив «Деточка,  это все очень прекрасно, но лучше б ты говорила на украинском языке, а так у тебя получился миргородский диалект». Прикладом я хотіла підкреслити, що мислення чітко відбувається в межах певних таких гештальтів своєї  національної мови. Ми здійснюємо лише поверхневий переклад думки, залишаючи структуру висловлювання, особливо у випадках, коли мова близькоспоріднена.

– Що Ви думаєте про престижність української мови?

Довгий час побутувало сприйняття української мови як холопської, сільської, колгоспної. І це було результатом добре продуманої та добре виваженої політики російського імперського уряду, а потім і радянського часу. Скажімо, українське середовище в 16 столітті виразно відрізнялось від іншого східнослов’янського тим, що 95 % населення було освіченим. Про це мало знають і мало говорять. Йдеться про доступність освіти. Селянин міг навчати дитину,  адже рік навчання в Києво-Могилянській або Острозькій академії  дорівнював вартості однієї корови. Діти священників усі здобували освіту, переважна більшість міщан теж. Відтак в Україні склалися всі умови, щоб населення було освіченим, могло не лише читати і писати, а й критично мислити. Так і було аж до середини 18 століття, аж поки не спрацювала політика Катерини ІІ. Тоді, протягом 50 років щороку видавались якісь імперські накази щодо заборони освіти: спочатку заборонили навчання місцевою мовою і запровадили правила «господина Ломоносова», потім заборонили  навчати дітей  селянам,  через рік – козакам, ще через рік – сільським священикам, потім заборонили друк українських букварів для церковних  шкіл, тобто для найнижчої верстви населення і початкової освіти…  І щороку нові  накази… Вершиною стали відомі нам зі школи Емський і Валуєвський циркуляри, заборона друку інтелектуальної преси. Результат – більшість населення стала неосвіченою. Українську почали асоціювати з мовою села… Освіту здобували у закладах із російською мовою  викладання або навчали заїжджі напівосвічені європейці. І за чим можна  було впізнати  освічену людину? За тим, що вона говорить російською, або російською з ознаками французької мови. А ті, хто говорили інакше,  уже протиставлялись  цьому  суспільству.

– Українська література… Вона ж вся про село

– Думаю, що багато зроблено програмою радянської школи, щоби все радянське суспільство виховувалося на розумінні  своєї національної літератури як меншовартісної у порівнянні з великою російською літературою.

– Чому мова в епіцентрі суспільно-політичного життя?

– Тому що мова – душа народу, немає мови – немає народу. Це не просто заїжджені фрази. Вони науково обґрунтовані у етнолінгвістиці, психолінгвістиці. Мова – це окуляри, через які людина дивиться на світ. Нас довго намагалися позбавити власних окулярів, якими ми бачимо світ, свою країну. Мова в епіцентрі саме тому, що там, де мова, там – освіта, культура, історія, держава.

– Україні треба подумати про механізм поетапного плану повернення такого стану, коли українці будуть розмовляти своєю мовою, освіта буде здійснюватись  повсякчас  із усіх  предметів українською мовою.

– Українською мають бути охоплені усі сфери спілкування. Для цього потрібне не тільки бажання кожного мовця, а ще й продумана державна мовна політика, якої, на жаль, немає.

Державна мовна політика має бути продуманою не на 5 років, а на 50, тобто для наступник двох поколінь. Важко радити в межах держави, та й невдячне це діло. Легше окреслити програму собі. Українською мовою розмовляє моя дитина, такою мовою говорили мої дід і баба, її мають знати мої онуки. Я знаю свою мову на належному фаховому рівні, значить можу і зобов’язана навчити чогось своїх студентів. У будь-якій сфері, у будь-якій ситуації маю користуватися українською. Вітаю та підтримую українську в радіо- та телеефірі, навіть квоти, переклади кінобестселерів, літературних та наукових творів. Критично ставлюся до російської (та будь-якої іноземної) як мови, якою здійснюється освітній процес, принаймні у школі. Винятком, звичайно ж, є саме вивчення іноземної мови або мови і літератури національних меншин. Порадила б збільшити кількість літредакторів у видавництвах та інших засобах масової інформації. Усе це,гадаю, зможе примножити чисельність тих, хто володіє і користується українською в Україні.

Щодо українізації молоді, то я не вірю у піар-кампані. Я прихильник більш жорстких методів, мені імпонує досвід Балтійських країн: жорсткі екзамени для вступу, жорсткі випускні іспити, справжні екзамени для держслужбовців.

Усе це, думаю, значно б знизило шанси і бажання жонглювати питаннями мови, культури, історії.

Інтерв’ю записала Яна Хром’як