Українська - сучасно і своєчасно! Проект Університету Грінченка

Тетяна Видайчук: в українців поцупили наш етнонім – Русь

СловОпис  мав цікаву бесіду про українську мову та історію мови з кандидатом філологічних наук, доцентом кафедри української мови Київського університету імені Бориса Грінченка Тетяною Видайчук. Переконайтесь самі.

 

–Російська пропаганда жонглює фактами про історію нашого народу, історію нашої літератури, мови і культури, чи не так? 

–Але жонглювання це не тільки останнього часу. Я можу наводити кільканадцять фактів із попередніх століть, навіть попередніх епох про те, як зароджувалось таке жонглювання. Ну, насамперед, треба, мабуть, згадати про те, що в українців поцупили їхній етнонім – Русь. Нагадаю, що Київська Русь, руський, русини – це етноніми, якими окреслювали територію, жителів, населення ранньої феодальної східнослов’янської країни Київська Русь. Жонглювання ці здійснювали не тільки політики, а й державні діячі, і навіть церковники. Скажімо, у 1303 році ,коли у Константинополі відбувся синод, на якому константинопольський патріарх надав можливість київському митрополиту переїхати з Києва на новозасновані землі, наприклад, Залісся, Московське князівство чи Ростовсько-Суздальське князівство, то разом із переїздом митрополита у нову резиденцію у ділових документах, якими здійснювали спілкування на релігійному рівні, з’явилась нова термінологія. Митрополита почали називати «митрополитом київським» і «всія Русі». Але окреслювали при цьому якісь географічні конкретні назви чи території, які були підпорядковані цьому митрополиту у тих ділових документах з 1303 році дуже цікаво. Наприклад, «мікре Русь» і «мигале Русь», що з грецької означає «маленький» і «великий» , але це – прямі назви цих слів. У цих слів є й інша етимологія. Наприклад , «мікре»- це первісна Русь, первинна, а «мигале» – похідна.

–Проте з часом обидві ці етимології стерлись і закріпились вперше через константинопольський патріархат і його документацію і почали вживати “мала і велика Русь”

–Далі цю назву підхопив у 1492 році російський цар Іван ІІІ, також відомий нам як Іван Грозний. У  тому ж 1492 році він оголосив себе самодержцем «всія Русі» і започаткував Російську імперію , до якої входили вже Велика , Мала і Біла Русь. З часом слово «Русь» трансформувалось у слово Росія. Останнім часом у науковому континуумі українські вчені намагаються відсторонитись від поняття «руський», «давньоруський», а вживати «київоруський », «давньокиївський». Але менше з тим Івана Грозного підтримував і науково обґрунтував історію Російської імперії перший історик цієї імперії Карамзін і, власне, у «Истории государства Российського» 1806 року  вперше українців позбавили київоруської спадщини на мову, культуру, літературу. Пізніше долучився до такого жонглювання, такої фальсифікації ще один російський історик Погодін. Він у своїх працях відстоював ідею, що територію Київщини і середньої Наддніпрянщини споконвіку заселяли росіяни, а ті, хто називали себе українцями, прийшли з території Карпат наприкінці 14-поч. 15 ст. Відповідно це така територія , що не є автохтонною для української, а є питомою російської територією. Відповідно, раз немає етноніма українця, а є росіяни, русини, руські, то немає й української мови. Тут ми маємо і зіпсовану польською російську мову. Що знову ж таки, за переконаннями Погодіна, позбавляє українців права на свою мову, культуру, державу.

–У радянський час пропагандистські  жонглювання українською історією та мовою  набували нових витків і обертів.

–Так, у 1946 році вийшла книжка історика Петрова, яка називається «Древная Русь». У цій книжці вперше з’явилась ідея про те, що Київська Русь  – це колиска трьох братніх народів . Спільна колиска, з якої одномоментно почали свій культурний, історичний, політичний розвиток три східнослов’янські народи: російський, український і білоруський. У 1956 році ця книжка була проголошена на черговому ЦК КПРС, присвяченому трьохсотліттю возз’єднання України з Росією, у якості єдиної етнополітичної концепції, яка може бути наявною у книжках, підручниках для вищої і середньої школи. Питання постає риторичне : «А якщо це спільна колиска, з якої почався одномоментний розвиток , то чому всі ці тези затверджувались на з’їзді ЦК КПРС про возз’єднання України з Росією? Хіба вони до того не були возз’єднані, якщо всі дотримувались теорії спільної колиски?» Правда в цій теорії спільної колиски є ще одне «але». Виразно у всіх наукових монографіях постає старший брат серед трьох інших. У який спосіб?  Українці і білоруси толерантно називали пам’ятки періоду Русі спільною спадщиною. А в історико-етимологічному словнику російської мови наводились приклади з пам’яток як етапи розвитку саме історії російської мови.

–Українці, скажімо так, не яро, а дуже толерантно завжди  відстоювали свою і національну ідентичність і право на окремішність у розвитку мови, літератури, культури, історії, держави.

–Усі ми знаємо «Історію України-Руси» М.Грушевського,  де він у цей ранній слов’янський період аргументував і пояснював історію становлення і розвитку нашого народу на основі «Повісті временних літ» . Він говорив і про те , що Київська Русь – це споконвіку земля полян. А поляни –  це те раннє слов’янське плем’я, яке заселяло територію Київщини і трохи середньої Наддніпрянщини. І, власне, поляни стали тією рушійною силою, яка потім об’єднувала інші слов’янські племена у ранню феодальну державу. І саме поляни називали побратимів «русичами», «русинами» , але аж ніяк не «руськими» , «росіянами» , а свою країну ніяк не Росією . Це було таке демократичне об’єднання спочатку ранньофеодальних племен, а потім уже формувалась середньовічна держава, яка мала назву Київська Русь.

–Не можу говорити про те,що концепції розвитку мови – це окремі концепції і вони мають бути відірвані від концепції становлення держави і розуміння етносу.

–Питання історії й мови – це завжди питання етнополітичне й національно ідентичне. І тут варто з’ясувати, звідки взялась назва Україна, українці, український. Якщо для наших предків етнонім для народності об’єднаних племен була Русь, русичі, русини, то географічна назва Україна трапляється ще в «Повісті минулих літ», зокрема  в Іпатівському списку, назва Україна вперше згадується в описі смерті переяславського князя Володимира Глібовича. Там є така фраза : «…вельми плакала Україна за ним..». У назви «Україна»  є кілька етимологій. Але єдиного розуміння немає і це досить викликає багато дискусій. З однієї етимології випливає, що одне значення цього слова – це територія. А інше значення походить від дієслова вкраяти, відрізати. Відповідно, у наших предків слово Україна було географічною назвою. І спочатку вживалось, як і інші подібні іменникові утворення, в значенні – низина, долина, країна, як певна територія. У випадку зі словом країна – це територія, спочатку певного племені, а потім територія певного князівства. Але ще з часом з’явились такі випадки слововживання як Литовська Україна ( під протекторатом Литви) і Польська Україна (під протекторатом Польщі) . У козацькі часи була назва Козацька Україна. У такий спосіб наші з вами предки розуміли, що ця територія – це крайня межа. Вже згодом з”явились такі назви як Східна Україна, Західна Україна, Слобожанська Україна. І ця географічна назва стала з часом елементом національної ідеї, національної самосвідомості і поступово перетворилась на етнонім і були утворені вже потім і відносні прикметники, і з часом стали вживати слово Україна як назву окремої слов’янської держви східнослов’янського регіону. Якщо підсумовувати, то можна сказати, що жонглювання ці почались давно і тривають досьогодні. Жонглюванння ці мають державно-політичне підґрунтя, релігійне підґрунтя.

Україна як доволі толерантна нація й досі не може оговтатись від цих жонглювань і доводиться часто відповідати на запитання, чого українська мова є автономною.

–Українська мова розвивалась із праслов’янського лона. Спочатку дивергентним шляхом. Виокремлення тривало не одномоментно, це процес тривалий. Не можна говорити про час народження мови як про дату народження дитини або відкриття пам’ятника. Це дуже тривалий процес і науковці стверджують, що типологічні ознаки української мови формувались від 6 до 9 століття нашої ери. Вже в 9 столітті існували ті риси, які її характеризують як українську. Розвивалась вона, виокремлюючись від праслов’янської мови, розвивалась уже й конвергентним шляхом , тобто об’єднуючи мовні особливості ранніх українських діалектів, зокрема, поліського і галицько-волинського. І вже на кінець 11 століття сформувалась одна зі східнослов’янських мов , яку можна назвати рівноправним членом слов’янських мов.

–А як щодо двомовності? 

–Насправді двомовність, якщо говорити про київський мовний регіон, то в Києві, як у ранньому середньовічному місті, ніколи не було єдиної однієї мови. По –перше, Київ був столицею, яка об’єднувала регіони, різні за своїми мовними характеристиками.  Сюди з’їжджались і в 9, і в 20 столітті, і в 22 , я думаю, приїжджатимуть , і привозитимуть ознаки своєї мови. Тому в місті, особливо якщо це мегаполіс, буде формувались таке собі міське  койне. Це койне не означає, що буде багато різних мови. Койне буде формувались із мовних особливостей представників різних регіонів, тобто буде такий конгломерат не літературний, така мішанина , що буде здійснювати основну свою функцію – спілкування. Плюс якщо говорити про сучасне місто, бо без молодіжного сленгу мова не матиме перспектив свого розвитку. Якщо говорити про двомовність на рівні держави, то якщо атрибутами держави є гімн, герб, і державні кордони, що теж є недоторканими, то держава повинна мати свою єдину державну мову. Тому я негативно ставлюсь до двомовності, бо з’являється така диглосія мислення, яка може призводити до дуже непередбачуваних результатів. Наприклад, Микола Гоголь, за походженням українець, вихований в україномовній родині і держава, умови призвели до того, що ця ідентичність була зламана. Можна припустити, що й психічне його здоров’я було зламане, що видно з його творів та його біографії.

–Про двомовність у світі – реальної двомовності я вважаю, що не існує. Якщо говорити про Канаду, то одні штати розмовляють англійською, інші -французькою. Навіть дорожні вказівники не дублюються  мовами, тільки на кордоні штатів. Добре знати кілька мов, але все одно людина буде мислити тією мовою, яка є їй рідною. І дуже унікальні ситуації, коли людина може мислити кількома мовами, не перекладати думку. Тому рішення про двомовність на державному рівні, я вважаю, буде безперспективним, адже в будь-якому разі всі ці проблеми й жонглювання поняттям «Україна», «український», мова, культура, література , якість, всі вони випливають із таких політичних пересмикувань, всі вони виникають тоді, коли ідентичність не закріплена на державному рівні.

–Сингапур взагалі країна унікальна і в плані економічного розвитку, і в плані політичного становлення. Але, я думаю, що Україна повинна наслідувати приклад Балтійських країн як посттоталітарних пострадянських країн і обрати чіткий шлях, принаймні, на етапі становлення державності й закріплення цієї державності на геополітичній карті світу. Я не думаю, що нам потрібна двомовність.

–Щодо сприйняття української як мови колгоспної, сільської , холопської – це відбувалося доволі тривалий час.

–І такий результат виник тому, що була добре продумана і добре виважена політика російського імперського уряду дорадянського часу. Радянський Союз успадкував це вже. Ну, скажімо, українське середовище в 16 столітті виразно відрізнялось від іншого східнослов’янського середовища через те, що 95 % населення були освіченими. Це те, про що  в принципі мало хто знає і мало хто говорить. Мова – про доступність освіти, коли селянин міг дати своїй дитині освіту,  а рік навчання в Києво-Могилянській або Острозькій академії  дорівнював вартості однієї корови – то хіба це для села кошти?  Ні. Якщо діти священників усі здобували освіту, абсолютно незалежно  від статусів, міщани всі здобували освіту, тобто були в Україні всі умови для того, щоб населення було освіченим. Діяльність братських шкіл, двох академій, напіврелігійного, напівсвітського характеру сприяли тому, що людина могла читати , мислити, ідентифікувати себе в суспільстві і відрізнятися від сірої маси. І, скажімо, кінець  18 століття , коли результатом діяльності  Катерини ІІ, де протягом 50 років щороку  видавались якісь імперські накази щодо заборони освіти , спочатку заборони  освіти місцевою мовою і всі мали навчатися за правилами «господіна Ломоносова».  Потім заборона друку українських букварів для церковних  шкіл, тобто для найнижчої верстви населення і найнижчої освіти .  І так далі, щороку нові  накази. Вже те, що ми знаємо зі школи – Емський і Валуєвський  наказ, заборона друку інтелектуальної  преси, тобто публіцистики, наукових  документів українською. І, натомість,  за правилами «господіна Ломоносова»   почали друкувати якісні  книжки світського змісту, потім  заборонили  навчати дітей  селянам,  через рік – козакам, ще через рік – сільським священикам , і  в результаті  більшість населення стало неосвіченим. Освіту здобували у закладах із російською мовою  викладання або освіту давали заїжджі напівосвічені європейці. І за чим можна  було впізнати  освічену людину? За тим, що вона говорить російською, або російською з ознаками французької мови.  А ті,  хто говорили інакше,  уже протиставлялись  цьому  суспільству плюс інші соціально – економічні процеси.

–Україні треба подумати про механізм поетапного плану повернення такого стану, коли українці будуть розмовляти своєю мовою, освіта буде здійснюватись  повсякчас  із усіх  предметів українською мовою.

–У роки  незалежності такі певні спроби були , наприклад, в університетах  було  запроваджено такий курс як  ділова українська мова.  Чому він був запроваджений? Тому що все діловодство  у радянський час велося російською мовою і коли Україна проголосила незалежність, сталося  так , що жоден паспортист, жоден бухгалтер  не міг оформити  документи українською. І всіх студентів усіх спеціальностей  почали вчити принаймні  створювати за шаблоном документи стандартні. Пізніше цей курс, коли вже два чи три покоління студентів випустили, коли вже більш-менш могли люди написати заяву українською, оформити документи на подання свідоцтва про народження дитини  більш-менш правильною українською мовою, ввели такий курс  як українська мова за професійним спрямуванням, де вже українська більш-менш прив’язана до фаху конкретного. Тобто це такий от елементарний крок. Можу ще інші приклади наводити. Дитина в мене ходила в садочок і так цікаво, вони розмовляють між собою російською, а до виховательки звертаються українською. Тобто поступово мова  стає мовою офіційного спілкування, а якщо вихователь старшого віку, то це вже й шанобливий етап такий , шаноблива форма спілкування. Але  знову ж таки це місто Київ, де люди спілкуються різними мовами й іноді навіть напівмовами, типу суржику. Але тим не менше уже зараз є такі випадки, що діти не можуть написати записку батькам українською мовою, пишуть її з помилками. Це теж правильно, й поступово так би мовити ідемо до того, що усі сфери спілкування  будуть охоплені українською, але для цього потрібно не тільки бажання кожного носія мови, а ще й продумана політика, якої , на жаль, немає.

–Російська є мовою вуличного побутування.

–Дуже багато людей спілкуються російською  в побуті, а в ситуаціях офіційного спілкування спрацьовує інший мовний код, і офіційна розмова не може відбутись російською мовою. У мене навіть був такий приклад із особистого наукового життя. Я виступала на конференції у Нижньому  Новгороді і вирішила, що я можу говорити і доповідати російською мовою. Тобто  я робила доповідь, до мене підійшов поважний професор, літнього віку  і сказав: «Деточка,  это все очень прекрасно, но лучше б ты говорила на украинском языке, а то у тебя получился миргородский диалект». Тобто все одно ми в побутовому спілкуванні російською літературною не володіємо. Відповідно ми псуємо іншу мову сусіднього народу, що і є неправильним. Псуємо свою при тому, бо у нас мислення чітко відбувається в межах певних таких гештальтів своєї  національної мови.

–Мова – це засіб спілкування.

–Якщо чимало людей  на певній території не користуються цим засобом  спілкування, то логічно постає питання: «А, може, це діалект, а не мова, тобто якесь вузько територіальне утворення?». Крім того, поняття мови – воно завжди етнополітичне. Воно – питання самостійності держави , самостійності етносу, тому можливо такі питання і постають. А ще, можливо, такі питання постають, бо в такому аспекті  відмінностей між російською, українською й білоруською набагато менше, ніж між діалектами китайської мови. То ця позірна схожість , позірна близькість, ймовірно, дає підстави на такому побутовому рівні спекулювати питанням мови. Хоча чимало російських лінгвістів, навіть які підтримують їхню державну політику, вони абсолютно свідомі і всім своїм студентам розказують про те, що є три східнослов’янські мови, які розвивались із єдиної прамови.

–Чому мова в епіцентрі суспільно-політичного життя?

–Тому що мова – душа народу, тому що нема мови – нема народу, але це ті фрази, які є заїждженими. Вони науково обґрунтовані у етнолінгвістиці, психолінгвістиці , але тим не менше, мова – це й окуляри, через які людина дивиться на світ. Може, нас намагаються позбавити тих своїх власних окулярів, якими ми бачимо свою країну, іноді часто її ідеалізуємо. Важко відповісти на питання, чому саме мова. Але саме мовне питання тут стоїть ширше: де мова – там держава, де мова – там культура, де мова – там література, немає мови – немає мови, культури, літератури, самостійності.

–Наступне питання : «Українська література – що ж це за  література? Вона ж вся про село».

–Але насправді не вся і все було зроблено для того, щоби все радянське суспільство виховувалося на розумінні  своєї національної літератури як набагато меншовартісної, ніж великої російської літератури. Питання складне.

–От чого вони хочуть? Я навіть не знаю, що вони хочуть. Ну чому не можна просто повірити, що є окрема мова?

–Я думаю, можна доводити і між мовними омонімами, ну, наприклад, «вродливий» . Або якось мене запитували : «Написано «перукарня» , захожу  и ищу хлеб». Звичайно, що так ми нічого не доведемо, але, скажімо, таких питань не виникає,чи існує окрема російська мова? Не виникає. Чи російська й болгарська мови дуже схожі? У нас не виникає питань, чому це тоді окремі національні мови, окремі народи, які теж мали колись спільну російську імперську історію. Не виникає питань про окремішність  чеської і словацької мови, хоча колись це була єдина країна. Не виникає у нас із вами питань про сербську і хорватську мови , я ще її  вивчала як єдину сербо-хорватську , яку  можна було написати кирилицею і латиницею. Ось чомусь у нас саме таких питань не виникає. Можна доводити, ну, наприклад там, певними образами  чи символами фольклору. От в українській культурі в принципі калина символ чого? Краса, символ жінки, дівчини, пізніше символ України. Дуже споріднена, близька російська культура. Це символ літньої жінки. У нас навіть не виникає такої асоціації культурної. Або в наших із вами народних казках лисиця яка? Хитра. І однозначно алегоричні потім постають асоціації, ми називаємо лисами людей, які намагаються нас десь у чомусь обхитрити. А для чехів вона розумна. А хіба вона не розумна? Вона в будь-якій ситуації буде діяти на свою користь і знаходити із неї вихід. Це все формується традиційно, передається така інформація через покоління до іншого покоління. Нам із вами не спадає на думку порівнювати жінку, як в Індії, із священною коровою. Ну це вже далека культура та не споріднена. Можна говорити про національний одяг. Прекрасне російське національне вбрання –  кокошник. Звідки воно взялось? Це – елемент східного одягу. Тобто можна ставити такі питання, на які не буде відповіді. Але відповідь на які ти будеш відчувати. У моїй побутовій практиці були такі питання: «Трасса Е 95 – это же наша трасса». Я кажу: «Трасса Е95 – это трасса Питер

– Одесса, она такая же ваша, как и наша». «Нет, это наша трасса, она же Питер-Одесса». Тобто я не знаю, як відповідати на такі питання. Дивін питання.

–Я можу сказати, що я знаю свою мову на достатньо високому рівні, на такому, що я можу чомусь навчити своїх студентів.

–Українською мовою розмовляє моя дитина, такою мовою розмовляли мої дід і баба. Я навіть можу говорити про те, що я навчалась у Києві в 83 році в одній із трьох шкіл київських, які були повністю українськими. При тому, що їх було двісті вісімдесят чотири на 1983 рік. То я не знаю математики російською , я навіть не знаю, як сформулювати завдання російською мовою з математики, хімії, біології. Тому теж питання складне. Одразу ми відповідей не знайдемо. Ну не виникає ж у Великої Британії питання до Шотландії, Уельсу й Північної Ірландії, що вони всі разом входять в одну об’єднану країну і є при тому різними народностями. Це, мабуть, питання толерантності, питання етичне, і такі питання, можливо, і не варто ставити. Не хотілось би мені в цьому питанні переходити на особистості, але мовне питання було чи не останнім, мало би бути чи не останнім серед тих проблем, які в нашого суспільства були в 13 році.

 –Я, знову ж таки, романтик, тому що я завжди апелюю до історії, і висновки найкраще бачу в минулому, і найкращий досвід бачу в минулому.

–Візьмемо епоху Грушевського. Переймались питаннями виключно історії, питаннями виключно мовними, створено інститут української мови, видано безліч словників, неймовірне піднесення української друкованої продукції, і іншої продукції українською мовою, створення шкіл і так далі. Але, при тому, не створили армію, яка не дозволила захистити ту новостворену державу і, власне, це все призвело до втрати чи не єдиного шансу після Київської Русі, бо не було війська. Тоді переймались мовними питаннями , знову поставили мовне питання. Я би його ставила в останню чергу, бо було видно, що воно було яблуком розбрату. Але знов ж таки, по-моєму, в 2010 році у Східній Україні, в Донецькому національному університеті проходив Всеукраїнський з’їзд україністів на факультеті української філології. Звичайно, місто російськомовне, як і Київ . Це останнім часом частіше тобі ставлять питання «котра година» або тобі відповідають українською мовою. Але навіть там десь 12 км від Донецька, їхали ми на екскурсію до Святогірської лаври і вийшли купити черешень, і бабуся відповідала південно-східним діалектом української мови. Тобто, мовою дідів – прадідів. Це знову ж таки питання етнополітичне. І тому його треба було ставити  в останню чергу, бо було чимало інших питань.

–Мені видаються абсолютно вдалими ідеї перекладу нових світових бестселерів кінематографів українською.

–Я вітаю 35 % українського радіоефіру. Це прекрасний крок . Це кроки власне державницькі, вони мають бути. Все це буде привертати молодь і збільшувати шар чи кількість  аудиторії, яка буде говорити українською. Я не розраховую на те, що люди , яким за 30-35, почнуть говорити українською. Я впевнена, що якщо вони  будуть розуміти, читати і писати безпомилково – це вже просто досягнення.

–Щодо українізації серед молоді, то я не вірю у піар-кампанії .

–У цьому аспекті  я прихильник більш жорстких методів  і мені імпонує досвід Балтики – жорсткі екзамени для вступу , жорсткі випускні іспити, справжні екзамени для держслужбовців. Я би ще вітала більшу кількість літредакторів у видавництвах та в інших засобах масової інформації.

–Державна мовна політика повинна бути виваженою і продуманою. Не на 5 років , а як мінімум на 50, бо те, що ми називаємо сучасною українською мовою, це мова останніх двох поколінь.

–А покоління міряється 20-ма роками. То щоб виховати нормальне покоління, яке буде знати свою мову і використовувати у різних ситуаціях, треба продумати державну політику  на 50 років.Переклади художньої літератури, наукової літератури, тому що, скажімо, дисертації з фізики-математики написані не українською мовою, а штампами суржикового характеру. Тобто тут теж потрібні фахові перекладачі спеціальні,у тих чи інших певних галузях.Мені важко сказати, що робити державі. Я би точно знала , що мені робити на найближчі 5 років – навчити читати і писати дитину українською, двох онуків українською, дати їм читати переклади української класичної літератури, у нас є такі переклади. І це віршована спадщина перекладена, це і  антична спадщина перекладена. Є хороші переклади й філософських трактатів українською. Читати українською , слухати, говорити. Дуже добре, що кількість ефірного продукту  українською мовою зростає. Це теж, мабуть, один із тих кроків, які колись будуть закладені в державну мовну політику . Її немає , тому я не можу її ні критикувати, ні запропонувати щось інше. ЇЇ просто немає.

Інтерв’ю записала Яна Хром’як